Диво в чорному будинку - Мілан Угде

Мілан Угде

Диво в чорному будинку

За допомогу при роботі над текстом

автор дякує

Зденьку Гедбавнему,

який до останніх своїх днів

був завлітом цієї п’єси,

а також Йолані Соучковій,

Ріхарду Ермлові

та Ладіславу Смочкові.

— З переказів про дива переважно випливає, що оповідач черпає їх із чуток. Зате я був свідком. Усе сталося на сходах до синагоги.

До рабина кинулася жінка з мертвим немовлям на руках: «Сотвори диво, Вчителю! Воскреси його!».

Чудодійний рабин звів очі до небес і промовив чарівні слова.

Усі навколо завмерли в неймовірному напруженні.

— І що з дитиною? Вона воскресла?

— Не воскресла.

— Отже, дива не сталося.

— Звісно. Але я при цьому був.

Старий анекдот

Диво в чорному будинку

Дійові особи:

БАТЬКО, доктор Едуард Помпе, 80 років

МАТИ, пані докторова Геда Помпе, у дівоцтві Полакова, 78 років

ШАРКА, їхня донька, 48 років

ДУШАН, їхній син, 54 роки

ВІТЬКА, його дружина, 48 років

ІВАН, молодший син Помпе, 50 років

ТЕТЯНА, його дружина, 28 років

СУСІД, пан Кршенарш, 70 років

Дія І

СУСІД іде через прохід у глядацькій залі, одягнений в робочий комбінезон і сорочку, несе косу через плече й насвистує якусь фальшиву мелодію, типову для людей без музикального слуху. Прямує на сцену, але там лише спирає косу об портал і звертає до бічних дверей. Під завмираючі звуки його насвистування піднімається завіса.

Хол приватного будиночка, оформлений в дусі функціоналістичної архітектури 1930-х років. Із нього ведуть четверо дверей: ліворуч двері до ванної кімнати з туалетом (двері номер один), поряд вхід усередину будинку (двері номер два), наступні двері до підвалу й майстерні (двері номер три), а поруч, праворуч, вхідні двері з вулиці та зі саду (двері номер чотири). Між дверима номер два і три — вбудована дерев’яна шафа з білими лакованими дверцятами. Над сценою висить люстра строго геометричної форми. На передньому плані журнальний столик і три стільці, також строго функціоналістичні. Дверцята шафи, решта дверей і меблі свідчать про сліди приблизно півстолітнього використання, вони обдерті та старі. Під стелею, особливо в кутках приміщення, видно плями від протікання даху.

ДУШАН (відчиняє двері номер чотири, ключ ховає до кишені і входить до передпокою): Ніде ні душі. Очікувано.

ВІТЬКА (заходить за ним, тихенько): Доброго ранку. Ще сплять.

ДУШАН (відчиняє двері номер два і вигукує): Іменем закону.

ВІТЬКА Не галасуй.

ДУШАН (кричить німецькою): Aufmachen! Geheime Staatspolizei![1]

ВІТЬКА (про себе): «Не годуй канарка паштетом».

ДУШАН: Перепрошую? Повторюю, Вітько, вже у сто десяте. Я не знав, що той паштет зіпсований.

ВІТЬКА: Та все ти добре знав. Просто не хотів його тримати вдома. Це ж ти казав: «Жодного канарка тут». І я знаю чому. По-перше, тому що він залетів до нас сам, тобто нелегально. По-друге, ти не хотів про нього дбати. Та основне — ти хотів позбавити і дітей, і мене втіхи. А я ще й змушена це приховувати й ліпити з тебе доброго татка.

ДУШАН: А хіба я не добрий?

ВІТЬКА: Знаєш що, Душане? Ходімо додому. Ти не впораєшся.

ДУШАН: Я чемний. Як ніколи.

ВІТЬКА: Як попереднього разу. Тебе тут охоплює родинний шал.

ДУШАН: Ти маєш на увазі ту історію з «гестапо»? Гаразд. Визнаю. Це було скандально. Гестапо викреслюю.

ВІТЬКА: І ти не привертатимеш до себе увагу.

ДУШАН: Анітрохи.

ВІТЬКА: Не забувай, заради чого нас сюди запросили.

ДУШАН: З приводу спадку.

ВІТЬКА: Тобі подають руку. За сніданком про це повідомлять.

ДУШАН: А я маю поводитися, ніби все гаразд.

ВІТЬКА: І сказати татові, що тобі прикро за свої балачки того разу. Ти це зробиш?

ДУШАН: Насамперед тому, що цього бажаєш ти.

ВІТЬКА: Та я гадала, ти сам цього хочеш. Проте, якщо це не так...

ДУШАН Заспокойся. Усе, про що ми домовилися, залишається у силі.

ВІТЬКА: А якщо тато знов удаватиме, що тебе не впізнав? Скаже: «Добрий день, Іванку».

ДУШАН: Я готовий до цього.

ВІТЬКА: А якщо запитає: «Тобі щось треба?».

ДУШАН: Я страшенно розізлюся, бо це значить: від мене нічого не чекай.

ВІТЬКА: От бачиш. Це не має сенсу.

ДУШАН: Має сенс. Я опаную себе. Впораюсь і з цим.

СУСІД (стукає зовні в двері номер чотири, відчиняє їх і залишається стояти на порозі): Добридень, пане міністре. Цілую ручки, пані. Я сусід.

ВІТЬКА: Та ж ми знайомі, Душане.

ДУШАН: Звісно, пане Кршенарш. Однак я вже не міністр.

СУСІД: Я знаю, пане міністре. Та не можу спокійно на все це дивитися. Люди запитують, як усе насправді.

ДУШАН: Кепсько, пане Кршенарш. Пропорційно до того, які ми є.

СУСІД (чує кроки за дверима номер три, хутко промовляє): Авжеж, не заважатиму. (Виходить дверима номер чотири, зачиняючи їх за собою.)

БАТЬКО (заходить через двері номер три, побачив Душана й Вітьку): Доброго ранку, Іванку! А що таке? Щось сталося?

ВІТЬКА: Добрий день, тату. Як здоров’я?

БАТЬКО: Тобі щось треба?

ДУШАН: Ми точні, мов годинник. Саме дев’ята.

БАТЬКО: О-о! Чудово. Адже вже кінець червня.

ДУШАН: Тиждень минув після сонцестояння. Світла стає менше. Дні коротші. Незабаром Святої Анни, холодні ранки. Наближається осінь.

ВІТЬКА: Душане.

БАТЬКО: Так-так. Послухай, а в тебе часом немає ключа? На двадцять два. Може бути трубний ключ.

ДУШАН: Так-так. Незабаром Різдво.

ВІТЬКА: Душане, не забувай.

БАТЬКО: Трубний ключик. (Виявляється, він тримає в руці французький ключ.) Чомусь не захоплює. То що, не маєш, ні? (Кладе французький ключ на столик і виходить через двері номер три.) Нічого, я його підпиляю. Напилок, на щастя, в мене є. (Щезає за дверима номер три, зачиняючи їх за собою.)

СУСІД (визирає з дверей номер чотири, залишається стояти на порозі): Я впевнений, пане міністре, що ви цього так не залишите? Втрутитеся?

ДУШАН: Я, пане Кршенарш? Та ж я поза грою.

ВІТЬКА: Душінко, пан Кршенарш зараз не про полі­тику.

СУСІД: Ваш батько в чудовій формі. Як на свої вісімдесят. Але що занадто, то нездорово.

ДУШАН: Знову щось ремонтував?

СУСІД: Учора зранку. Дружина прибігла й каже: «Господи, він на даху. У руці пензель. Я йому: “Пане докторе, чому ж ви нічого не скажете”. Мій син охоче б усе це пофарбував. Дешево і з гарантією».

ВІТЬКА: Який же ви добрий чоловік, пане Кршенарш.

СУСІД: Воно то так. Та ж він мене прогнав. Я пообіцяв, що вам поскаржуся. На що він: «Я, мовляв, прив’язаний». Кажу йому, якщо послизнетеся, звернете собі в’язи. А ми