Трагедії - Евріпід
Не противлячись плинові часу,
Тим, що живу, - втішатись!..
Строфа II
Нині ж захмарена в мене душа і згасла надія:
Ясну зорю, блиск Афін,
Найсвітлішу оздобу Еллади
Батьковий гнів на очах у нас щойно [142]
Прогнав навік у чужинний край!
О побережжя Трезана піщане!
1120] Гірські яруги, де з гончими він
Звіра виловлював по чагарах -
Супутник Артеміди!
Антистрофа II
На колісницю, що в неї запряжені коні венетські,
Не ступиш ти, щоб навскач
Вони берегом, буйні, промчали.
Й гомону струн невсипущої ліри
Не вчує більше твій батьківський дім.
Закути в лісі, що милі Діктінні,
Вінками нікому буде встелять.
1130] Юних суперниць, що марять тобою,
Вигнання твоє примирить.
ЕПОД
А я весь вік долю твою
Оплакувать буду бездольну!
О мати нещасна, дарма, дарма
Ти сповила дитину!
Богам - докір мій!
Подружні харити, навіщо ж ви
Невинного з дому прогнали в світ -
На чужину далеку?..
ЕПІСОДІЙ ЧЕТВЕРТИЙ
Входить вісник.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
1140] Супутник Гіпполіта, бачу, йде сюди
Поспішно, чимось дуже він схвильований.
ВІСНИК
Володаря Тесея де б найти я міг,
Жінки? Спровадьте, як дорогу знаєте.
А, може, в цьому домі, у покоях він?
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Та ось же він виходить, на порозі став.
ВІСНИК
Тесею! Гідне смутку повідомлення
Тобі, усій громаді міста славного -
Афін та всій трезенській стороні несу. [143]
ТЕСЕЙ
А що таке? Чи, може, знов біда яка
1150] Негадана сусіднім двом містам грозить?
ВІСНИК
Нема вже Ппполіта - скажу коротко.
Ще дивиться, та душу видихає вже...
ТЕСЕЙ
А що з ним? Чи дружину звабив ще чиюсь,
І налетів на нього муж розгніваний?
ВІСНИК
Згубили власні коні безталанного
Й твоє прокляття, що морському владарю,
Отцю своєму, проти сина мовив ти.
ТЕСЕЙ
Богове! Посейдоне! Ти без сумніву -
Мій батько, бо прокльони мої виконав!
1160] А як загинув? Як, жезлом караючи,
Вразила Справедливість мого кривдника?
ВІСНИК
На березі піщанім, де прибій шумить,
Я буйні гриви рисакам розчісував
І плакав, посланець-бо сповістив уже,
Що більше не ступати Гіпполітові
По цій землі: вигнанням ти скарав його.
Прибув і сам він скоро й повторив оту
Печальну звістку. Позад його друзі йшли -
Однолітки - юрбою незчисленною.
1170] Нарешті мовив, плач свій перссиливши:
«Дарма ридаю. Слід коритись батькові.
Впрягайте ж коней, слуги, і не гайтеся.
Це місто - не моє вже: в чужину іду».
Усі заметушились; ледве мовив те -
А вже четвірку рисаків запряжених
У повіз підвели ми до господаря.
І тут же махом він на передок стрибнув,
Схопив із бильця віжки звичним порухом.
А далі, знявши руки, до богів звернувсь:
1180] «Якщо я, Зевсе, підлий, - краще згинути!
Та хай відчує батько - чи ще житиму,
Чи вмру, - як тяжко скривдив сина рідного!»
І тут, кольнувши коней гострим пужалном,
Він рушив. Побіч віжок ми гуртом усім
При колісниці бігли за господарем
Дорогою, що в Аргос, в Епідавр веде.
Та ось пустельний перед нами край прославсь. [144]
А далі - побережжя, що спускається
До хвиль саронських, що в затоці хлюпають.
1190] Аж тут щось як не гримне, мовби Зевс метнув
Десь під землею громом, аж луна пішла.
На звук той стали коні стригти вухами,
Та й ми жахнулись: відкіля б узятись міг
Той грім, коли погода?.. Оком скинувши
На побережжя, велетенську вздріли ми,
До неба, хвилю, що скіронський берег весь
Плечима заступила, й не його лишень:
Закритий Істм був і стрімчак Асклепія.
Здуваючись, розпліскуючись піною,
1200] Снагу глибинну моря видихаючи,
До берега, де коні, хвиля ринула.
Ударила - й з кипіння білопінного
Страшна потвора - бик понурий випірнув.
Ревнув - і задвигтіла вся земля довкіл,
Одлунюючи грізно. Для очей людських
Нестерпним видавалось те видовище.
Та й коні ошаліли, жахом пройняті.
Візниця - тут уміння, як і досвіду,
Йому не позичати - в руки віжки взяв,
1210] Назад подавшись, як весляр, що веслами
Б'є воду, і всім тілом мов повис на них.
Але, вуздечку гризучи гартовану,
Рвонули коні - й ні руки керманича,
Ні віжок, ні розгонистого повоза
Для них мов не було вже. Лиш поверне він,
Напнувши віжку, на пісок, де скель нема,
Як бик той виринає перед повозом
Мов з-під землі - й на дибки четверня стає.
А мчить на скелі повіз - мовчки слідує
1220] І бик позаду нього; врешті колесо
В шаленому розгоні, розгарячене,
Ударилось об камінь - тільки хряснуло.
І шкереберть пішло все: розліталися
В усі боки і шпиці, й вісь поламана...
Заплутавшись у віжках, син нещасний твій,
Смертельними вузлами весь затягнений,
Поволочився - головою, тілом всім
Б'ючись об скелі, із страшними зойками:
«Гей, коні, в моїх стайнях одгодовані!
1230] Не рвіть мене на кусні! Все це батькові
Прокльони!.. Поможіть хто неповинному!..»
Допомогли б ми радо, й не один із нас,
Але були далеко. Чудом виплутавсь,
Нещасний, з віжок. Так і залишився там
Лежати й досі - ледве-ледве дихає.
А коні й та потвора - бик розлючений
Пропали, мов крізь землю провалилися. [145]
В твоєму домі я лиш раб, володарю,
Але ніколи в світі не повірю в те,
1240] Що син твій - непорядний. Хай би всі жінки,
Які лиш є на світі, перевішались,
Листами ж хай би Іду завалили всю, -
В його чесноті все ж не сумніватимусь!
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Гай-гай! Отак неждано впав новий удар!
Від долі не втекти нам, не сховатися!..
ТЕСЕЙ
З ненависті до нього, потерпілого,
Ця вість мені приємна. Але з огляду
На небо, та й на нього (син же все-таки)
Ні тішитись не буду, ні тужитиму.
ВІСНИК
1250] Що ж далі?.. Привезти сюди нещасного
Чи там лишити? Як нам догодить тобі?
Подумай. Щодо мене - то не радив би
Жорстоким буть до сина безталанного.
ТЕСЕЙ
Сюди його! Хай в вічі гляну підлому,
Що прикидавсь невинним - небом скараний,
Тепер нехай провину заперечує!
Вісник відходить. Тесей залишається на сцені.
СТАСИМ ЧЕТВЕРТИЙ
ХОР
Богів, що не зносять ярма,
І смертних, Кіпрідо, гнеш,
Поневолюєш.
1260] Побіч тебе ширяє стрімкий,
Барвнокрилий Ерот -
Ген над чорною землею,
Над гомінливим морем;
Серце проймає вогнем, дурманить,
На кого впаде, осяйний:
Чи на звірів, що в горах
Та у водах живуть, на всіляке створіння,
Що годує земля під розжеврілим оком
Сонця, чи то на людей племена, -
1270] Над усім, що життя
