Країна Мумі-тролів. Книга друга - Туве Маріка Янссон

— Ой, щось шкряботиться у подолі моєї спідничини, — сполошилася Маленька Мю, глянувши собі на коліна, але нічого там не побачивши.

— То мої налякані мишки, — пояснила Вітрогонка. — Не ворушися, вони зараз підуть собі…

У ту мить Крижана Пані пройшла повз купальню. Можливо, вона зазирнула досередини крізь вікно, бо враз потягло холодом, а розпечена до червона залізна пічка зблідла. Невдовзі усе минулося. Невидимі мишки засоромлено зістрибнули з колін Маленької Мю, усі кинулися до вікна.

Крижана Пані стояла біля самого берега, порослого осокою, спиною до купальні, нахилившись над чимось у снігу.

— Там білченя, — сказала Вітрогонка. — Воно забуло, що треба сидіти вдома…

Крижана Пані схилила своє вродливе обличчя над білченям і знічев’я почухала його за вушком. А воно заворожено дивилося на неї, просто у холодні блакитні очі Пані. Крижана красуня усміхнулася і пішла далі.

А бідолашне білченя залишилося лежати догори лапками, застигле й скоцюрблене.

— Біда, — понуро буркнула Вітрогонка, натягаючи на голову шапку.

Вона відчинила двері, хурделиця увірвалася досередини. За якийсь час Вітрогонка повернулася і поклала білченя на стіл.

Невидимі мишки вмить принесли гарячої води, загорнули бідолаху в теплий рушник, але марно. Лапки його так само сумно стирчали догори, вусики навіть не здригнулися.

— Воно зовсім мертве, — діловито констатувала Маленька Мю.

— Принаймні побачило щось прекрасне перед смертю, — мовив тремтячим голосом Мумі-троль.

— Твоя правда, але зараз воно однаково нічого не пам’ятає, — заперечила Мю. — А я маю намір зробити собі теплу муфточку з його хвоста.

— Не смій! — обурився Мумі-троль. — Хвостик зостанеться разом з ним у могилці. Ми ж поховаємо білченя, правда, Вітрогонко?

— Гм, — відповіла Вітрогонка. — Невідомо, чи велика втіха мертвому від його хвоста…

— Не кажи раз у раз, що білченя мертве. Будь ласка! — попросив Мумі-троль. — Це так жахливо.

— Якщо хтось мертвий, то мертвий, — лагідно пояснила Вітрогонка. — Оце білченя з часом стане землею. А згодом на тому місці виросте дерево, по якому гасатимуть нові білченята. Хіба ж то так сумно?[8]

— Може, й ні, — змушений був погодитись Мумі-троль, шморгаючи носом. — Та у будь-якому випадку завтра його треба поховати, неодмінно разом з хвостом. Слід влаштувати пристойний похорон!

За ніч купальня дуже вихолола. Хоч вогонь усе ще горів у пічці, однак було помітно, що невидимі мишки втомилися. Під покришкою кавника, якого Мумі-троль приніс із дому, утворилася смужка криги.

Мумі-троль, зрештою, відмовився від кави на знак трауру за білченям.

— Мусиш мені дати мій купальний халат, — сказав він урочистим тоном. — Мама казала, що на похоронах усі мерзнуть…

— Відвернися і полічи до десяти, — звеліла Вітрогонка.

Мумі-троль відвернувся до вікна, почав лічити.

Коли дійшов до восьми, Вітрогонка уже зачинила двері до шафи і простягнула йому блакитний купальний халат.

— О, ти пам’ятала, що мій халатик блакитного кольору, — зрадів Мумі-троль.

Він запхав лапки до кишень, але сонячних окулярів там не виявилося, натомість знайшлося трохи піску та білий кулястий камінець. Мумі-троль стиснув камінчик у лапці. У його округлості немов причаїлося літо, здавалося, камінець ще навіть зберігав тепло сонячного проміння.

— У тебе такий вигляд, наче ти помилився і прийшов не на ту гостину, — шпигнула його Маленька Мю.

Мумі-троль навіть не глянув у її бік.

— То ви йдете на похорон чи ні? — запитав він суворо.

— Звичайно, йдемо, — потвердила Вітрогонка. — То було не таке вже й погане білченя.

— Особливо його хвостик, — додала Мю.

Вони загорнули білченя у стару купальну шапочку і вийшли на колючий мороз.

Сніг поскрипував під їхніми лапами, а з рота вихоплювалися клуби морозяної пари. Носи так задеревіли, що навіть наморщити їх не вдавалося.

— Але ж міцно хапає! — захоплено вигукнула Маленька Мю, стрибаючи по кризі.

— Може, ти б стрибала не так жваво, — дорікнув Мумі-троль. — Усе ж похорон, а не розвага!

Він не міг глибоко дихати, бо морозне повітря перехоплювало подих.

— Я ніколи не знала, що у тебе є брови, — зацікавлено приглянулася до Мумі-троля Маленька Мю. — Вони побіліли, і вигляд у тебе ще кумедніший, ніж звичайно…

— То мороз начепив брови, — суворо зауважила Вітрогонка. — А тепер помовч, бо ні ти, ні я нічогісінько не тямимо в похоронах.

Мумі-троль від тих слів повеселів. Він приніс білченя до свого будинку і поклав перед сніговим конем. Потім видряпався мотузяною драбиною, заліз через вікно і опинився у теплій сонній вітальні. Мумі-троль перетрусив усі шухляди, перевернув усе догори дном, але не знайшов того, чого шукав. Тоді підійшов до маминого ліжка і прошепотів своє запитання їй на вушко. Мама зітхнула, перевернулася на інший бік. Мумі-троль знову зашепотів.

І ось нарешті Мама з глибоким усвідомленням своєї ролі берегині традицій заговорила крізь сон: «Жалобні стрічки… у моїй шафі… на верхній поличці… праворуч…» За мить вона уже знову поринула у глибокий зимовий сон.

Мумі-троль витягнув зі сховку під сходами розкладну драбинку, добрався до горішньої полиці у маминій шафі, де знайшов пачку з усіляким непотребом, який іноді теж може придатися: чорні жалобні стрічки і золоті стрічки для великих банкетів, ключі від будинку і колотило для розбивання бульбашок у шампанському, клей для порцеляни і запасні латунні кульки до ліжок…

Мумі-троль повернувся до друзів з пов’язаним чорною стрічкою хвостом. Вітрогонці він почепив на шапочку маленьку чорну кокарду. А Маленька Мю категорично відмовилася від будь-яких жалобних декорацій.

— Не вважаю доречним демонструвати своє горе чор— ною кокардою! — заявила вона.

— Якщо у тебе справді горе, я ладен погодитися з тобою, — ущипливо відказав Мумі-троль. — Але ж у тебе його немає…

— Твоя правда, — погодилася Маленька Мю. — Я не вмію сумувати. Лише веселитися або сердитися! Хіба допоможе білченяті мій смуток? А розсердившись, скажімо, на Крижану Пані, я могла б її укусити за ногу. Тоді б вона добре подумала, перш ніж чухати за вушком білченят лише за те, що вони такі милі та пухнасті.

— Щось у цьому є, — мовила Вітрогонка. — Але й Мумі-троль, як не дивно, має рацію. Що робимо далі?

— Я викопаю ямку у землі. Ось тут гарна місцинка, де улітку ростуть ромашки.

— Але, мій маленький любий друже, — з тугою в голосі заперечила Вітрогонка, — земля замерзла на кістку. У неї навіть коника-стрибунця не закопаєш!

Мумі-троль безпорадно дивився на неї й мовчав. Усі мовчали. Саме в ту мить сніговий кінь нахилив свою білу голову й обережно понюхав білченя, запитально поглянув своїми очима-люстерками на Мумі-троля, спроквола помахуючи хвостом-мітлою.

Водночас заграла на флейті сумовиту мелодію одна з невидимих мишок.