Країна Мумі-тролів. Книга друга - Туве Маріка Янссон

Вітрогонка відчинила двері купальні, увійшла досередини, поставила свічку на круглому столику, якого Тато Мумі-троля колись давно виловив у морі.

Нічого не змінилося у старій родинній купальні, збудованій на вісім кутів: пожовтілі вузли від сучків у дощаній обшивці стін, віконця з крихітними червоними та зеленими шибками, вузькі лавки та шафа для купальних халатів, надувний гемуль, якого ніколи не вміли надути до пуття.

Усе, як улітку, та все ж купальня загадковим чином не була схожа на себе колишню.

Вітрогонка зняла шапочку, котра негайно видряпалася по стіні й повисла на цвяшку.

— Я б теж хотів мати таку шапочку, — замріявся Мумі-троль.

— Не треба тобі шапочки, — відрізала Вітрогонка. — Помахаєш вухами і зігрієшся. А ось лапи у тебе дійсно мерзнуть.

Умить по підлозі причалапала пара вовняних шкарпеток і лягла до ніг Мумі-тролеві.

Одночасно спалахнув вогонь у триногій залізній пічці у найдальшому кутку, а хтось несміливо заграв під столом на флейті.

— Чому вони не показуються? — зачудувався Мумі-троль.

— Від своєї надмірної сором’язливості стали невидимими, — пояснила Вітрогонка. — Зі мною тут мешкають вісім крихіток-мишок.

— Це Татова купальня, — зауважив Мумі-троль.

Вітрогонка серйозно глянула на нього.

— Може, ти маєш рацію, а може, й помиляєшся, сказала вона. — Улітку — Татова, а взимку — моя.

На плиті пічки забулькотів баняк. Покришка сама піднялася, а ложка помішала юшку. Інша ложка підсипала солі і чемно повернулася на своє місце на підвіконні.

Надходила ніч, мороз почав притискати дужче, місячне сяйво переливалося у червоних та зелених шибках.

— Розкажи мені про сніг, — попросив Мумі-троль, вмощуючись на татовому вицвілому від сонця садовому стільчику. — Я не розумію, що це таке.

— Я теж не розумію, — відповіла Вітрогонка. — Здається, ніби він холодний, але у зробленій з нього сніговій хатці тепло. Гадаєш, він білий, однак інколи буває рожевий, а інколи — голубий. Може бути м’якіший за перину і твердий, наче камінь. Ніколи не знаєш з певністю…

Тарілка рибної юшки обережно перелетіла повітрям і опустилася на стіл перед Мумі-тролем.

— Де твої мишки навчилися літати? — поцікавився Мумі-троль.

— Ну-у, — неохоче протягнула Вітрогонка. — Не про все годиться випитувати… Можливо, їм хочеться мати свої таємниці. Не клопочи собі голову мишками. Та й снігом теж…

Мумі-троль взявся до юшки.

Він зиркнув на шафу у кутку і подумав: «Як тішить думка про те, що он там, у шафці, висить твій добрий старий купальний халат; що серед усього нового й тривожного є щось надійне та звичне». Мумі-троль знав, що його халатик був синього кольору, без петельки— вішака, а в одній з кишень напевно лежали сонячні окуляри.

Урешті він озвався:

— Там висять наші купальні халати. Мамин — у глибині шафки…

Вітрогонка простягнула лапку і перехопила у повітрі канапку.

— Дякую, — сказала вона, а тоді обернулася до свого гостя. — Ніколи не смій відчиняти ту шафку! Пообіцяй, що ніколи її не відчиниш!

— Нічого я не обіцятиму, — затято буркнув Мумі-троль, не підводячи очей від тарілки.

Раптом він відчув, що найважливішою зараз для нього справою було таки відчинити шафку й переконатися, чи висить там його халатик. Полум’я у пічці розгорілося і гуготіло в трубі. У купальні було дуже тепло, флейта під столом вигравала свою сумовиту мелодію.

Невидимі лапки прибрали порожні тарілки. Свічка догоріла, ґнотик утопився в калюжці воску. Тепер лише червоне око пічки та рожево-зелений візерунок віконних шибок на підлозі освітлювали кімнатку.

— Я спатиму вдома, — рішуче сказав Мумі-троль.

— Гаразд, — погодилася Вітрогонка. — Місяць ще не зайшов, тож ти легко знайдеш дорогу назад.

Двері самі відчинилися, і Мумі-троль ступив за порогом у сніг.

— Усе ж, — мовив він, — усе ж у тій шафці висить мій купальний блакитний халат. Спасибі за юшку!

Двері зачинилися за Мумі-тролем, і його знову огорнули місячне сяйво і тиша.

Він швидко зиркнув на скуте кригою море, і йому здалося, що далеко на видноколі незграбно прочовгала величезна постать Мари. Тієї Мари, яка здатна погасити усі свічки і знищити усі барви на світі. Вона ввижалася малюкові за кожною прибережною брилою, а у лісі її тінь привиджувалася за кожним деревом.

Урешті-решт Мумі-троль таки добрався до своєї сонної домівки. Він повільно видряпався на велетенську кучугуру з північного боку будиночка і поповз до залишеного прочиненим віконця на горищі.

Повітря у будинку було тепле й пахло мумі-тролями; кришталева люстра, упізнавши господаря, радо дзеленькнула. Мумі-троль притягнув свій матрац і поклав його біля маминого ліжка. Мама ледь чутно зітхнула уві сні, щось пробурмотіла, але він нічого не зрозумів. Потім Мама засміялася сама до себе, відкотившись під стіну.

«Я тут уже чужий, — гірко подумав Мумі-троль. — І не лише тут. Не знаю, що відбувається насправді, а що — у снах».

Мумі-троль миттю заснув, тільки-но торкнувся подушки, а уві сні над ним розпростер свою привітну зелену тінь кущ бузку.

Маленька Мю лежала у своєму понівеченому спальному мішку і сердилася. Надвечір здійнявся вітер і задував просто у печеру. Мокра картонна пачка тріснула в трьох місцях, клапті вовни зі спального мішка безладно пурхали з кутка в куток.

— Гей, сестричко, прокидайся, — штурхнула крихітка Доню Мюмлі у спину. Однак Доня міцно спала і навіть не поворухнулася.

— Я починаю сердитися, — пригрозила Маленька Мю. — Один раз за стільки часу мені потрібна сестра, а вона не бажає прокидатися!

Мю, люто дриґаючи ногами, скинула з себе спальний мішок, підповзла до виходу з печери і заворожено задивилася у холодну пітьму.

— Ну, ви ще про мене почуєте! — буркнула вона похмуро і з’їхала з гірки униз.

Тут, на березі моря, було пустельніше, ніж на краю світу (якщо кому-небудь вдавалося добратися так далеко). З тихим шелестом широкими сірими віялами розвівався по кризі сніг. Узбережжя зникло у темряві ще до заходу місяця.

— Що ж, рушаймо! — скомандувала сама собі Маленька Мю, розгорнувши назустріч колючому північному вітрові свої спіднички.

Її понесло поміж сніговими наметами, вона ковзала, розчепіривши ноги та надійно утримуючи рівновагу, як і годиться справжній Мю.

Світло у купальні давно погасло, і, коли Маленька Мю минала хатинку на причалі, на тлі чорного неба виднівся лише силует гострого дашка. Однак їй зовсім не спало на думку: «Це ж наша стара купальня!» Натомість в носа ударив різкий небезпечний запах зими. Мю спинилася біля берега, щоб прислухатися. Ген далеко-далеко, у Самотніх Горах, завивали вовки.

— Ого, все стає набагато серйознішим, — пробубоніла вона й усміхнулася сама до себе у темряві.

Нюх підказував їй, що