Країна Мумі-тролів. Книга друга - Туве Маріка Янссон

Але білченя так розхвилювалося, що знову забуло, навіщо вискубало вовну зі спального мішка Маленької Мю.

Мю, чмихнувши, вилізла з пачки, прикрила покришкою сплячу сестрицю, підійшла до виходу й помацала сніг.

— Ага, — мовила вона, — то ось який він на вигляд! Чого лише не вигадають!

Вона миттю зліпила сніжку і жбурнула, точно поціливши білченя. Потім Маленька Мю вийшла надвір з наміром стати володаркою зими. Але не встигла вона переступити поріг печери, як посковзнулася на слизькій гірці й боляче вдарилася, падаючи.

— Он як! — розлютилася Мю. — То так зі мною!

Та враз, уявивши собі, яка вона, мабуть, смішна з задертими догори ногами, голосно зайшлася сміхом. Приглядаючись до гірки, якийсь час розмірковувала, а тоді лиш мовила:

«Ага!» — і, сівши на задок, підстрибуючи на горбиках, полетіла далеко униз, аж на кригу.

Шість разів скочувалася вона з гірки до моря, коли нарешті відчула, що у неї змерз животик. Маленька Мю повернулася до печери, розштовхала свою сплячу сестрицю, витягнула її з картонної пачки. Мю, ясна річ, ніколи у своєму житті не бачила санчат, але якесь відчуття підказувало їй, що шматок картону дуже для цього згодиться.

Білченя ж тим часом забігло у ліс і розгублено переводило погляд з одного дерева на інше. Воно не могло, хоч умри, згадати, у дуплі якого дерева мешкає і чого шукало, стрибаючи снігами.

Мумі-троль ще не встиг далеко відійти, як попід деревами почала гуснути темрява.

З кожним кроком його лапи чимраз глибше поринали у сніг, який уже зовсім не тішив так, як раніше.

Навколо панувала цілковита тиша, ніде ані шелесне. Час від часу з гілок гупали додолу чималі шапки снігу. Якусь мить гілля ще погойдувалося, а потім знову завмирало.

«Увесь світ вклався до зимового сну, — думав Мумі-троль. — Лише я тиняюся і ніяк не можу заснути. Отак брестиму без кінця і краю, минатимуть дні, тижні, аж врешті сам обернуся на снігову кучугуру, і ніхто не знатиме, куди я подівся».

Ураз ліс перед ним розступився, відкриваючи нову долину. По інший бік долини виднілися Самотні Гори. Гірські кряжі один за одним тягнулися на південь. Ще ніколи вони не видавалися такими самотніми, як нині.

Аж тепер Мумі-троль відчув, що мерзне не на жарт. Нічна пітьма виповзала з проваль і поволі дряпалася угору гірськими скрижанілими схилами. Засніжені відроги скель на тлі чорних ущелин здавалися зубами страховиськ, а навкруги, скільки сягало око, — чорно— біла пустеля.

— Ген за тими кряжами мандрує Нюхмумрик, — мовив сам до себе Мумі-троль. — Сидить собі десь та ласує помаранчами. Я би таки зважився податися на його пошуки, якби був упевненим, що він знатиме про те, як я дряпаюся верховинами, аби дістатися до нього. Але ось так, у цілковитій самоті, боюся…

Мумі-троль повернувся і поволі пошкандибав назад, ступаючи у власні сліди.

«Заведу всі годинники, — думав він. — Диви й весна надійде скоріше… Зрештою, хтось, можливо, таки прокинеться від гуркоту, якщо розбити якусь громіздку річ…»

Та Мумі-троль добре знав, що ніхто не прокинеться.

Несподівано щось його насторожило. Вервечка маленьких слідів перетнула його власні. Він завмер, довго до них приглядаючись. Якась жива істота, без сумніву, менша за нього, пройшла лісом не далі як півгодини тому, прямуючи в долину. Лапки істоти ледь приминали сніг.

Мумі-троль розхвилювався, спалахнув від кінчика хвоста до кінчиків вух.

— Почекай! — закричав він. — Не тікай від мене!

Хлипаючи, Мумі-троль спотикався у глибокому снігу, його раптом огорнув безмежний жах перед темрявою та самотністю. Той жах таївся у ньому від самої миті пробудження у сонному будинку, але тільки тепер вихлюпнувся назовні. Мумі-троль більше не гукав, боячись не діждатися відповіді. Не відводячи очей від ледь помітної у снігу вервечки слідів і без угаву рюмсаючи, він брів заметами.

І враз помітив вогник.

Хоч був він крихітний, увесь ліс сповнився м’яким червонявим сяйвом.

Мумі-троль заспокоївся. Він забув про сліди, рушив просто на вогник. Лише підійшовши ближче, збагнув, що то звичайна свічка, встромлена в сніг. Навколо свічки здіймалося щось на кшталт намету, вибудованого зі снігових кульок, які червоно-жовто світилися, наче абажур нічника вдома у Мумі-троля.

По інший бік лампадки хтось примостився у зручній улоговинці, дивлячись на суворе зимове небо та насвистуючи, хоч і стиха, та все ж…

— Що це за пісенька? — запитав Мумі-троль.

— Про мене! — відказав хтось із улоговинки. — Пісенька про Вітрогонку, яка змайструвала снігову лампадку, але у приспіві йдеться про інше.

— Зрозуміло, — мовив Мумі-троль і сів просто у сніг.

— Нічого тобі не зрозуміло, — добродушно заперечила Вітрогонка, підводячись, так що стало видно її светрик у червоно-білу смужку. — Бо у приспіві йдеться про таке, чого ніхто не розуміє. Зараз я думаю про північне сяйво. Невідомо, є воно насправді чи тільки ввижається. Усе страшенно непевно, і це мене заспокоює.

Вона знову вляглася у свою ямку й задивилася на небо, що встигло вже зовсім почорніти.

Мумі-троль задер мордочку і побачив угорі північне сяйво, якого ще жодному мумі-тролеві до нього не щастило побачити. Воно мерехтіло білими, блакитними й зеленкуватими барвами, заслонивши усеньке небо, немов тремкими фіранками.

— Гадаю, воно є насправді, — сказав Мумі-троль.

Вітрогонка не відповіла. Підповзла до лампадки і вийняла свічку.

— Візьмемо її з собою додому, — вирішила вона. — Бо ще, чого доброго, присуне Мара і всядеться на неї.

Мумі-троль поважно кивнув. Якось давно, однієї серпневої ночі, йому довелося бачити Мару. Сіра, холодна, мов крига, вона сиділа у затінку бузку і мовчки дивилася на них. Але ж як дивилася! Потім подалася собі геть, а місце, де вона сиділа, вкрилося памороззю.

На якусь мить Мумі-троль замислився, чи не з’явилася бува зима від того, що десять тисяч мар посиділо на траві? Але на цю тему він вирішив поговорити пізніше, коли ліпше познайомиться з Вітрогонкою.

Доки вони сходили униз схилом, зійшов місяць і залив світлом Долину. Будиночок Мумі-тролів самотньо дрімав за містком. Але Вітрогонка прямувала не туди. Звернувши на захід, вона пішла навпростець голим садом.

— Тут росли яблука, — зауважив Мумі-троль, намагаючись підтримати розмову.

— А тепер росте сніг, — неуважно буркнула Вітрогонка, не спиняючись.

Вони зійшли до моря, що чорною попоною пітьми стелилося у безмежжя, обережно ступили на вузький причал, що з’єднував берег з купальнею.

— Тут я любив пірнати, — ледь чутно прошепотів Мумі-троль, дивлячись на жовту стерню осоки, що стирчала з-під криги. — Вода була дуже тепла, і я пропливав по дев’ять заходів під