Як собака собі друга знайшов - бурятська казка

Колись давно-давно жив собака у тайзі сам-один. Прикро зробилося йому. «Недобре жити одному,– думає собі,– От коли б знайти когось найсміливішого, найдужчого! Я б став йому другом...»

І пішов собака в ліс шукати собі друга. Чув він од зайця, що немає в світі сміливішого, дужчого звіра, ніж вовк. Аж тут і вовк як уродився – іде назустріч, зубами клацає. Та не злякався собака.

– Давай, вовче, з тобою дружити!

– Давай! – згодився вовк.– Недобре одному!

Увечері полягали спати на м’який мох під деревом. Опівночі собака раптом почув якийсь шерех, схопився й голосно загавкав.

Вовк перелякався, підібгав хвоста й ну зацитькувати собаку:

– Тихо! Тихо! Цить, не гавкай, бо ще почує ведмідь, прийде й розшматує мене...

– Ой, який ти боягуз! – здивувався собака,– Я менший від тебе, а зовсім не боюся. Ану покажи мені ведмедя, бо я його ще й досі не бачив...

Пішли вони тайгою. Коли бачать – лежить у сушняку кошлатий бурий ведмідь.

– Онде він,– здалека показав вовк і втік, покинувши собаку самого.

Підбіг собака до ведмедя й каже:

– Здрастуй, ведмедю! Хочу подружити з тобою!

Ведмідь спідлоба блимнув на нього й пробурчав:

– Ну, гаразд!

І стали вони жити разом. Увечері полягали спати. Та собака знов почув шерех і загавкав.

Злякався ведмідь і забурчав:

– Ану тихо! Не гавкай, будь ласка, бо ще тигр почує! Наскочить і розшматує нас з тобою.

«Е, ні! – подумав собака.– Що ж то за товариш: якогось тигра боїться...»

– Покажи мені тигра,– попрохав ведмедя.

Вранці ведмідь тихесенько сказав собаці:

– Онде він іде, тигр...

Сказав і дременув у хащу.

«Оце-то справді великий звір! А який дужий! Він, мабуть, нікого не боїться. Краще дружитиму з ним!» – вирішив собака.

Підбіг до тигра й каже:

– Чуєш, тигре! Хочу з тобою дружити!

Подумав, подумав тигр і згодився.

Уночі, коли полягали спати, собака знов загавкав.

Тигр схопився й загарчав на нього:

– Ану тихо, бо лев почує! Прийде й зжере нас обох відразу!

– Покажи мені, де живе той лев! – попрохав собака.

Але тигр так злякався, що не схотів навіть показати собаці де живуть леви. Стояв і трусився од жаху.

Довелося собаці йти самому. Шукав, шукав аж д0 не знайшов лева. А вночі прокинувся від несамовитого реву – земля задвигтіла, ліс застогнав. То був лев... Собака підбіг до нього. Лев загарчав, грива йому наїжилася.

– Що ти за звір? – сердито спитав лев,– Чом не боїшся мене? Я ж тебе зараз на клапті роздеру!

– Чуєш, леве! Я хочу з тобою дружити!..

– Ну що ж,– загарчав лев.– Коли так, ходімо зі мною!

Цілий день вони блукали разом по лісах та степах, аж усі

звірі від них ховалися. А ввечері лягли спати в кущах.

Уночі собака прокинувся від якогось шереху, нашорошився й дзвінко загавкав.

Лев розлютився.

– Тихо, ти! Почує людина – вб’є нас обох! У неї є вогненна залізна палиця з громовим голосом...

Закортіло собаці дізнатися, що ж це воно таке – людина? Подалися вони вдвох з левом її шукати.

Незабаром зустріли на дорозі малого хлопчика.

– Може, цей? – питає собака.

– Цей! Тільки він ще не виріс,– каже лев.

Рушили далі. Коли бачать на дорозі старенького дідуся. Він поволі брів, спираючись на палицю.

– Цей? – знов питає собака.

– Цей... Тільки він уже постарівся. Бачиш – ходить трьох ногах...

Через деякий час зустріли вони молодого хлопця, який їхав верхи на коні.

– Оце він і є! – гукнув лев і стрімголов кинувся тікати. Підійшов собака до хлопця, пометляв хвостом і каже:

– Людино! Я шукаю собі найдужчого, найсміливішого друга. Давай дружити.

– Згода! – відповів хлопець, – Тільки знай: я не люблю боягузів!

Увечері лягли вони спати. Раптом собаці знову вчувся якийсь шерех, і він голосно загавкав. Хлопець миттю прокинувся, схопив рушницю – оту вогненну палицю з громовим голосом, що про неї казав лев, і побіг разом з собакою шукати, хто це шарудів поблизу.

– Нас удвох з тобою ніякий ворог не злякає! – сказав він собаці.

І збагнув собака, що знайшов нарешті справжнього друга – найдужчого, найсміливішого.

З того часу собака дружить з людиною і щиро їй слугує.