Країна Мумі-тролів. Книга друга - Туве Маріка Янссон
— Люба Вітрогонко, — благав Мумі-троль, тягнучи її за кофтину.
— Он там, — мовила вона лагідно, — сидить той, хто мешкає під посудним столиком.
То було зовсім крихітне звірятко з кошлатими бровами, воно самотньо сиділо перед ватрою, дивлячись на вогонь.
Мумі-троль сів поряд.
— Сподіваюся, хрусткий хлібець був не надто твердим?
Звіреня зиркнуло на нього, але нічого не відповіло.
— У вас такі незвичайно кошлаті брови, — ввічливо намагався продовжити розмову Мумі-троль.
Раптом кошлатоброве звірятко озвалося:
— Снадафф у мух.
— Перепрошую? — розгубився Мумі-троль.
— Радамса! — сердито відповіло воно.
— Він розмовляє своєю мовою, — пояснила Вітрогонка. — А зараз думає, що ти його образив.
— Але ж я не хотів його образити, — злякався Мумі-троль. — Радамса, радамса, — додав він благальним голосом.
Звірятко, не тямлячись від злості, підвелося і зникло.
— Що мені тепер робити? — забідкався Мумі-троль. — Воно увесь рік житиме під посудним столиком, не знаючи, що я лише хотів сказати йому щось приємне!
— Усяке трапляється! — втішила його Вітрогонка.
Садова лавка розсипалася снопом іскор. Вогню вже не було, тільки грань жевріла, і тала вода закипала у скелястих ямках. Невидима мишка зненацька урвала спів, усі подивилися униз, на скуте кригою море.
Там сиділа Мара. У її маленьких круглих очицях віддзеркалювався вогонь, а сама вона скидалася на велетенську безформну сіру масу. Мара була зараз набагато більшою, аніж у серпні.
Мара подряпалася на скелю, барабани замовкли. Вона підійшла до ватри і, не кажучи ні слова, сіла просто на грань.
Почулося страхітливе шипіння, всю скелю огорнуло клубами пари. Коли ж пара розвіялася, у ватрі не зосталося жодної жаринки, лише велетенська сіра Мара сиділа, наганяючи крижану імлу.
Мумі-троль утік на берег моря, допався до Вітрогонки і заволав:
— Що тепер буде? Мара загасила сонце!
— Не хвилюйся, — заспокоїла його Вітрогонка. — Бідолаха не хотіла зжерти вогонь, а лише погрітися. Але все тепле одразу студеніє, коли сідає Мара. Знову вона зазнала розчарування.
Мумі-троль бачив, як Мара підвелася і понюхала вмерзлі в землю вуглинки, потім підійшла до гасової лампи Мумі-троля, яка усе ще палахкотіла на вершечку скелі, — і та теж погасла.
Мара ще трохи постояла. Вершина скелі спорожніла, усі розійшлися. Мара сповзла униз, на кригу, і розтанула в темряві, така ж самотня, як і раніше.
Мумі-троль подався додому.
Перш ніж заснути, він обережно поторгав Маму за вушко і сказав:
— Не надто веселою була забава…
— Не журися, любий синочку, — пробурмотіла Мумі-мама крізь сон. — Наступна буде кращою.
Під посудним столиком сиділо звірятко з кошлатими бровами і сварилося само до себе:
— Радамса! — бурчало воно. — Радамса! — і пересмикувало плечима.
Мабуть, ніхто, окрім нього самого, не розумів сенсу тих слів.
Вітрогонка рибалила під кригою. Вона думала про те, як добре, що море час від часу відступає, і тоді можна злізти в ополонку біля мостин купальні і порибалити з вудкою, сидячи на камені: угорі — розкішна зелена крижана стеля, а біля ніг хлюпоче вода.
Чорна долівка і зелена стеля тягнулися в безкрай і губилися десь там, зливаючись воєдино.
Біля Вітрогонки лежали чотири рибки. Ще упіймати одну — і буде юшка!
Раптом вона відчула, як мостини причалу загойдалися під нетерплячими кроками. Мумі-троль гримав нагорі у двері. Хвильку зачекав і знову загримав.
— Агов! — крикнула Вітрогонка. — Я під кригою!
Відлуння вдарилося до крижаної стелі і собі гукнуло «Агов!», а потім ще довго перекочувалося вперед-назад, раз у раз повторюючи: «Під кригою — під кригою!»
За якийсь час в отвір ополонки обережно зазирнув ніс Мумі-троля. Його вушка прикрашали вицвілі золотисті стрічки. Він подивився на чорну воду, що дихала холодом, перевів погляд на чотири застиглі рибки, затремтів усім тілом:
— Воно не прийшло!
— Хто? — не зрозуміла Вітрогонка.
— Сонце! — розпачливо скрикнув Мумі-троль.
«Сонце, — повторило відлуння, відкочуючись чимраз далі попід кригою і поволі стихаючи. — Сонце, сонце, сонце…»
— Не квапся аж так дуже, — сказала Вітрогонка. — Щороку воно з’являється цього дня, напевно, з’явиться і нині. Забери свого носа, щоб я могла вилізти з ополонки.
Вітрогонка видряпалася на поміст, сіла на сходах купальні, понюшкувала повітря, прислухалася і нарешті промовила:
— Скоро прийде! Сиди тут і чекай!
Ковзаючи по кризі, надійшла Маленька Мю. Примостилася поруч. До черевичків у неї були прив’язані металеві покришки від слоїків, щоб ліпше ковзали ніжки.
— Що ж, чекатимемо нових дивовиж! — мовила вона. — Я не проти, аби стало трохи світліше…
Збоку суходолу прилетіли, лопочучи крильми, дві старі ворони і сіли на дах купальні. Минали хвилини.
Раптом пушок у Мумі-троля на спинці настовбурчився. Затамувавши подих, він дивився, як над сутінковим небокраєм пробилося червоняве світло, потім згустилося у вузьку червону смужку, яка бризнула на кригу довгими променями світла.
— Ось воно! — зарепетував Мумі-троль. Підхопив угору Маленьку Мю й поцілував її у носика.
— Пхе, дурний! — пирхнула вона. — І навіщо стільки галасу!
— Воно прийшло! — не міг вгомонитися Мумі-троль. — Буде весна! Буде тепло! Усі прокинуться!
Він схопив чотири рибки, упіймані Вітрогонкою, і підкинув їх високо у повітря. Постояв на голові. Ще ніколи Мумі-троль не почувався таким щасливим!
Та зненацька крига знову потьмяніла.
Ворони змахнули крилами і поволі полетіли геть від моря. Вітрогонка попідбирала своїх рибок, а маленька червона смужка заповзла за край неба.
— Воно пошкодувало, що зійшло? — ледь не плакав Мумі-троль.
— Нічого дивного, якщо зважити, як безглуздо ти себе поводив! — фиркнула Маленька Мю і подалася геть, ковзаючи на своїх покришках від слоїків.
— Не хвилюйся, завтра прийде знову, — заспокоїла малого Вітрогонка. — І буде трохи більше, ніж нині. Десь таке, як скибка сиру.
З тими словами Вітрогонка спустилася під кригу, щоб набрати до каструльки морської води.
Звичайно, вона мала рацію. Нелегка то справа для сонця — взяти й викотитися на небо. Та все ж визнання чиєїсь правоти не рятує від розчарування.
Мумі-троль сидів, утупившись у кригу й відчуваючи, як на нього накочується хвиля люті. Як і всі сильні відчуття, вона зароджувалася десь у животі. Він почувався ошуканим.
Йому стало соромно, що наробив стільки галасу, ще й пообчіплювався за вушками золотими стяжками. А від того люті лише додавалося. Зрештою збагнув, що задля заспокоєння мусить вчинити щось нечуване, а ще ліпше — заборонене. І то негайно!
Мумі-троль зірвався на рівні ноги,
