Країна Мумі-тролів. Книга друга - Туве Маріка Янссон

Коли човен ткнувся носом в очерет під деревами, над бухтою зійшов повний місяць.

— А тепер уважно слухай, що я тобі скажу, — мовив Нюхмумрик.

— Слухаю, — Мумі-троль відчув, як вітер нових пригод напинає свої вітрила.

— Повертайся до решти, — продовжував Нюхмумрик. — Забирай із собою всіх, хто захоче повернутися в Долину Мумі-тролів, і приводь їх сюди. Хай не тягнуть за собою жодних меблів! Мусите поквапитися, доки гемулі (а хто їх знає, як не я) не виставили у театрі свою варту. Ніде дорогою не затримуйся і не бійся. Білі червневі ночі не бувають страшними!

— Гаразд, — слухняно погодився Мумі-троль.

Він трішки зачекав, але, нічого більше не дочекавшись від Нюхмумрика, виліз із човна і подався уздовж берега у зворотному напрямку.

Нюхмумрик тим часом вмостився на кормі, обережно вибив попіл з люльки і визирнув з-під віття дерев. Гемул ь тримав курс навпростець. Його добре було видно у сяєві місячної доріжки.

Нюхмумрик стиха захихотів, набиваючи люльку свіжим тютюном.

Вода нарешті почала спадати. Поволі з’являлися, купаючись у сонячному промінні, свіжовмиті береги та видолинки. Першими виткнулися з-під води дерева. Вони кволо, наче спросоння, похитували вершечками крон, випростовували гілля, щоб переконатися, чи зуміли уціліти після катастрофи. Зламані дерева квапилися випустити нове пагіння. Птахи розшукували свої старі гнізда, а вище, на схилах, що вже звільнилися від води, підсихала на траві постільна білизна потерпільців.

Щойно вода пішла на спад, усі потерпільці заквапилися додому. Пожвавлення панувало день і ніч — хто веслував, хто простував під вітрилами, а коли нарешті вся вода зійшла, мешканці Долини добиралися до своїх домівок пішки.

Можливо, їм вдалося б знайти набагато гарніші закутки для нової домівки — якщо вже так сталося, що їхня Долина обернулася на море, — однак їх вабили давні обжиті місця.

Сидячи на кормі біля свого синочка й тримаючи на колінах торбинку, Мама Мумі-троля зовсім не думала про меблі у вітальні, які Емма дозволила залишити в театрі. Вона полинула думками до свого садка: чи розчистило море піщані стежки так само охайно, як це робила вона?

Мама поступово починала приходити до тями після всіх перипетій та пригод. Вони пливли ущелиною, що вела до Самотніх Гір. Мумі-мама знала: за наступним закрутом з’явиться скеля, що охороняє вхід до Долини Мумі-тролів.

— Ми пливемо додому, додому, додому! — виспівувала Маленька Мю на колінах у своєї сестри.

Хропся сиділа на носі човна, розглядаючи підводний світ. Човен саме ковзав водною гладінню понад лугом, і квіти час від часу з шурхотом торкалися днища. Жовті, червоні, блакитні, вони прозирали крізь товщу води і тягнулися голівками до сонця.

Мумі-тато сильно й рівномірно змахував веслами.

— Цікаво, чи веранда вже виринула з-під води? — озвався Тато.

— Головне зараз — щасливо добратися… — сказав Нюх— мумрик, кидаючи прискіпливий погляд через плече.

— Любий Нюхмумрику, гемулів ми залишили далеко позаду! — легковажно кинув Мумі-тато.

— Я не був би аж такий певний… — засумнівався Нюхмумрик.

Посеред човна здіймався прикритий купальним халатом горбик. Він ворушився. Мумі-троль обережно торкнувся його лапкою.

— Може, трохи визирни на сонечко, — запропонував він.

— Ні, дякую, мені тут дуже добре, — озвався з-під халата м’який голосок.

— Бідолашка, їй там нічим дихати, — забідкалася Мама. — Уже третій день не вилазить!

— Маленькі гемулихи дуже боязливі за природою, — пояснив пошепки Мумі-троль. — Напевно, вона плете. Тоді почувається впевненіше…

Але маленька Гемулиха не плела. Вона зосереджено писала у зошиті в чорній клейончастій обкладинці: «Заборонено, заборонено, заборонено…» І так п’ять тисяч разів. Вона відчувала задоволення, списуючи отак одну за одною сторінки.

«Як приємно бути доброю», — думала собі Гемулиха.

Мумі-мама потиснула лапку Мумі-тролеві.

— Про що ти замислився? — запитала вона.

— Про малят Нюхмумрика. Невже всі вони стануть акторами?

— Дехто стане, — потвердила Мама. — А тих, кому забракне таланту, усиновить Чепуруля. Вона ж не може жити без родини!

— Вони тужитимуть за Нюхмумриком, — засмутився Мумі-троль.

— Можливо… Спочатку, — погодилася Мама. — Але він щороку провідуватиме їх і посилатиме привітання на день народження. З малюнками…

Мумі-троль кивнув головою.

— Це добре… — мовив він. — А Мудрик і Рюмса… Ти бачила, як зраділа Рюмса, коли їй дозволили залишитися в театрі?

Мумі-мама засміялася.

— Так, Рюмса щаслива! Вона тепер усе своє життя гратиме трагедійні ролі, щоразу створюючи собі нове обличчя. А Мудрик стане режисером і теж буде щасливим, як Рюмса. Хіба не щастя — бачити, що твої друзі знайшли своє місце в житті?

— Так, справжнє щастя! — погодився Мумі-троль.

Раптом човен зупинився.

— Ми застрягли в траві, — сповістив Тато, перехилившись через борт. — Далі доведеться добиратися вбрід.

Усі вилізли з човна і побрели водою. Маленька Гему— лиха щось трепетно ховала під подолом сукенки, але ніхто не поцікавився, що саме.

Йти було важко, бо вода сягала аж до пояса. Зате дно було приємне: м’яка трава без жодного камінчика. Інколи ґрунт піднімався вище, і квітучі пагорбки здіймалися понад водою, немов райські острівці.

Нюхмумрик, мовчазніший, ніж звичайно, йшов останнім. Він увесь час озирався і прислухався.

— Вони відстали! — переконувала його Доня Мюмлі. — Я навіть готова з’їсти твого старого капелюха, якщо це не так!

Але Нюхмумрик лише похитав головою.

Ущелина звузилася. У тісному просвіті між гірськими кряжами замерехтіла зеленню рідна Долина. Здалеку було видно стяг на даху, що весело тріпотів на вітрі…

Ось уже й закрут ріки, а за ним — помальований у синій колір місток. За час їхньої відсутності встиг розквітнути жасмин! Усі наддали ходи, — аж вода завирувала, — жваво обговорюючи, хто чим займеться після повернення додому.

Раптом повітря пронизав гострий, мов лезо ножа, свист.

Умить в ущелині завирувало від гемулів, вони з’явилися звідусіль водночас — попереду, ззаду, з боків.

Хропся заховала голівку в Мумі-троля на плечі. Яка чорна несправедливість — майже дістатися домівки і потрапити у лапи поліції!

Гемуль-поліцейський добрів до Нюхмумрика і перегородив йому шлях.

— То що? — грізно запитав він.

Ніхто йому не відповів.

— То що-о? — знову рикнув Гемуль.

Маленька Гемулиха, важко долаючи опір води, таки добралася до свого двоюрідного брата, вклонилася і простягнула йому зошит у чорній клейончастій обгортці.

— Нюхмумрик покаявся і просить вибачення, — мовила вона ніяково.

— Та щоб я… — почав було Нюхмумрик.

Однак важкий погляд Гемуля змусив його замовкнути. Поліцейський розгорнув зошит і почав лічити. Довго він лічив, навіть вода встигла за той час опуститися йому до самих п’ят. Врешті сказав:

— Усе вірно. Слово «Заборонено» написано п’ять тисяч разів.

— Але ж… — знову спробував втрутитися Нюхмумрик.

— Помовч, будь