Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

— У потягу Конг, — сказав Артеміс. — Саме він і був тим чоловіком з милицями.

Батлер задумливо кивнув. У злочинному світі Конг мав погану репутацію. Жодних моральних принципів, береться за будь-яку роботу, якою б огидною вона не була, якщо йому добре заплатити. У нього було одне-єдине правило: не кидати роботу, доки ту не закінчено.

— Якщо ми маємо справу з Конгом, то все набага­то небезпечніше. Потрібно рятувати того демона якомога швидше.

— Згоден, — знову підняв «телефон» хлопець. — Чи ми маємо адресу, Фоулі?

— Гаспарові Парадізо належить шато в Туретт-сюр-Лу, за двадцять хвилин від Ніцци.

Артеміс одним ковтком допив капучіно.

— Добре. Холлі, зустрінемося там.

Хлопець підвівся, поправив піджак.

— Батлере, друже, нам потрібне обладнання для спостереження. Чи не знаєш ти когось у Ніцці, хто зможе його позичити?

Батлер відкинув кришку тоненького мобільного телефону.

— А ви як гадаєте?

Туретт-сюр-Ду, південь Франції

Туретт-сюр-Лу — маленьке селище ремісників, що притулилося до схилів приморських Альп. Шато Парадізо розміщувався вище за інші будинки, на плас­кій верхівці трохи нижче снігової лінії.

Шато побудували іще в дев’ятнадцятому сторіччі, але після того воно пережило кілька значних змін. Стіни були зведені з каменю, вікна були дзеркальни­ми і, можливо, куленепробивними, повсюди стирча­ли камери. Дорога до шато була типовою для цього регіону: вузенька і з великою кількістю поворотів. На південному боці розташувалася вежа спостереження, з якої відкривався вид на 360 градусів, отже, можна було побачити усіх, хто наближався. Територію охо­роняло кілька чоловіків, а в садах хоч і було повно вкритих травою дюн, сховатися було не можна.

Артеміс із Батлером залягли під кущами на сусід­ньому схилі. Охоронець роздивлявся шато крізь по­тужний бінокль.

— До них точно можна дістатися, — зауважив Батлер. — Здається, я бачив це місце в якомусь із фільмів про Джеймса Бонда.

— Тобі ж не складно, чи не так?

Батлер спохмурнів.

— Я охоронець, Артемісе. Людина-бронежилет. Залазити до укріплених замків — не моя спеціаль­ність.

— Ти рятував мене і з більш укріплених місць.

— Так, — погодився охоронець, — але я мав на­водчика. Або був у відчаї. Якби мені довелося піти звідси з порожніми руками, то я б і не дуже пережи­вав, аби тільки ви ішли поруч зі мною.

Артеміс поплескав його по руці.

— Ми не можемо піти, старий друже.

Батлер зітхнув.

— Не можемо. — Він передав бінокль хлопцеві: — Почніть із західного кута і ведіть на схід.

Артеміс підніс бінокль до очей, навів фокус.

— Бачу патруль із двох чоловіків.

— Приватна охоронна агенція Сото. Зброї не вид­но, але щось під піджаками явно є. Мінімальна під­готовка, як мені здається. Але якщо їх тут більше, ніж двадцять, то впоратися з ними всіма дуже важ­ко. А якщо мені це і вдасться, то місцева поліція буде тут за лічені хвилини.

Артеміс пересунув бінокль на кілька градусів.

— Бачу маленького хлопчика в ковбойському ка­пелюсі, що грається з машинкою.

— Імовірно це син Парадізо, Бо. Багато уваги йому не приділяють. Рухайтеся далі.

— Сенсори на карнизі?

— Я вивчав схожу модель. Остання новинка в га­лузі безпеки. Замкнена електромережа, інфрачерво­ні датчики руху, нічне бачення. Справжній витвір мистецтва. Сам хотів установити в маєтку Фаулів.

Навколо шато були розставлені маленькі колонки на кілках.

— Звукова система?

Батлер хмикнув.

— Якби ж то. Резонансні коробки. Транслюють перешкоди. Наші спрямовані мікрофони тут безсилі. Сумніваюся, що навіть Фоулі зможе щось почути всередині будинку.

Поруч із ними з’явилася Холлі.

— Ти маєш рацію. Він відвів з орбіти один із на­ших супутників, щоб подивитися на це місце, але зна­добиться кілька годин, доки ми отримаємо план шато.

Батлер зняв руку з приладу.

— Холлі, якби ти не з’являлася так зненацька. Я ж охоронець. Реагую швидко.

Холлі посміхнулася і вщипнула його за ногу.

— Знаю, велетню. Саме тому і роблю це. Сприй­май це як тренування без відриву від виробництва.

Артеміс навіть очей від бінокля не відірвав.

— Маємо дізнатися, що там відбувається. Якби всередині була своя людина!

Холлі спохмурніла.

— Я не можу потрапити всередину без дозволу. Ти знаєш правила. Якщо ельф увійде до людського приміщення без запрошення, він утратить свою ма­гію, і лише після кількох годин болю і судом.

Після битви при Тайллті Фронд, король ельфій­ського народу, спробував утримати хитрих ельфів подалі від людського житла, встановивши магічні геза — правила. Він попросив своїх цілителів ство­рити потужне закляття, яке б зміцнило його наміри. Той, хто порушить хоч якесь правило, смертельно захворіє і втратить магію. З часом закляття послаб­шало, але все одно було досить сильним, щоб викли­кати нудоту і позбавити магії.

— А Батлер? Ти ж можеш позичити йому камуф­ляжну фольгу Фоулі? Це все одно що стати невиди­мим.

Холлі похитала головою.

— Тут усюди лазерні піраміди. Навіть у камуф­ляжній фользі Батлер потрапить під якийсь промінь.

— Тоді Мульч? Він злочинець, уже давно прой­шов стадію алергічної реакції. Нудота і судоми йому нже не загрожують.

Холлі просканувала територію рентгенівським фільтром.

— Замок збудовано на скелі, а стіни метр зав­товшки. Мульч ніколи не зможе пробратися туди непоміченим. — Візор з рентгенівським фільтром зу­пинився на скелеті маленького хлопчика, що їхав на електричному автомобільчику. Холлі підняла шолом і побачила Бо Парадізо, що безпечно колесив повз охорону. — Мульч туди потрапити не зможе, — по­сміхнулася вона. — Але я знаю, хто зможе.

ГЛАВА 6: ДО БАРУ ЗАХОДИТЬ ГНОМ

Ельфи

МУЛЬЧ Діггумс ішов повз ринок Небесного міста і з кожним кроком від чував себе більш вільно. Район ринку — територія злочинців, наскільки таке взагалі можливо на вулиці, де понатикано більше двохсот камер, а на розі ще й пункт спостереження ЛЕП. Але незважаючи на всі ці заходи, злочинців все одно було більше, ніж пересічних громадян у про порції десь вісім на одного.

«Мої люди, — думав Мульч. — Принаймні, були моїми, доки я не сплутався з Холлі».

Не те щоб Мульч шкодував про співпрацю з Хол­лі, але інколи він сумував за старими добрими часа ми. Було щось таке в крадіжках, від чого серцю хоті лося співати. Хвилювання під час викрадення, ейфорія від легких грошей.

«Не забудь про відчай у в’язниці, — нагадав йому практичний мозок. — І