Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

Холлі підвелася.

— Що ми можемо зробити?

— Зупиняти їх запізно, — нахмурився Артеміс. — Якщо ми втрутимося, можемо зіпсувати їхні плани щодо відвертання уваги, і демона побачать. Якщо ці люди такі вже розумні, що опинилися тут, можна бути переконаними, що вони мають добротний план.

Холлі відібрала свого шолома і натягнула його на вуха. Тиск у повітряних подушках автоматично збільшився, і шолом щільно охопив голову.

— Я не можу дозволити, аби вони захопили мі­фічну істоту.

— Вибору ти не маєш, — гримнув на неї Артеміс, ризикуючи викликати незадоволення публіки. Най­кращий варіант, і найвірогідніший — нічого не ста­неться. Ніякої матеріалізації.

Холлі спохмурніла.

— Ти і сам знаєш, що доля ніколи не посилає нам найкращих варіантів. Занадто погана в тебе карма.

Артеміс посміхнувся.

— Звісно, ти маєш рацію. Найгірший варіант — з’явиться демон, вони заарканять його за допомогою дротикомета, втрутимося ми, і в безладі демона за­бере місцева поліція, а ми всі опинимося за ґратами.

— Погано. Отже, сидітимемо і дивитимемося.

— Ми з Батлером сидітимемо і дивитимемося. А ти лети туди і запиши якомога більше. Коли ці люди підуть, рушай за ними.

Холлі активувала крила. Вони вислизнули із ки­шені на спині і, коли комп’ютер послав до них елек­тричний розряд, спалахнули блакитним.

— Скільки в мене часу? — запитала Холлі, зника­ючи з виду.

Артеміс перевірив секундомір на годиннику.

— Якщо поквапишся, — відповів він, — то ніскільки.

Холлі пролетіла над публікою, контролюючи тра­єкторію за допомогою джойстика, вмонтованого у великий палець рукавички. Невидима, піднялася вона над людьми, що зібралися в театрі. Завдяки фільтрам шолома вона дуже добре бачила другу від сцени ложу.

Артеміс помилявся. Час, щоб зупинити їх, був. Їй лише потрібно було трохи відвести руку китайця. В демона вони ніколи не влучать, а Восьма Секція зможе потім відстежити цих Людей Бруду. Варто лише торкнутися руки снайпера електричним кий­ком, і на кілька секунд він утратить контроль над всіма своїми моторними функціями. Часу вистачить, щоб демон з’явився і зник.

І тут Холлі відчула запах озону, в руці потепліша­ло. Артеміс не помилився. Часу не було. Хтось на­ближався.

Номер Один з’явився на сцені більш-менш непо­шкоджений. Подорож коштувала йому останньої фаланги на правому вказівному пальці і десь двох гігабайтів пам’яті. Але то були погані спогади, та й руки в нього були не такі вже й золоті.

Дематеріалізація — процес не дуже болючий, а ма­теріалізація, як виявилося, і взагалі приємний. Мо­зок із задоволенням зареєстрував усі частини тіла, що зібралися разом, і видав цілу купу ендорфінів.

Номер Один глянув на те місце, де раніше був ці­лий указівний палець.

— Ти диви, — щасливо пробелькотів він. — Паль­ця немає.

Тут він помітив людей. Багатенько. Усі сидять рядами, що піднімаються аж до небес. Номер Один одразу ж зрозумів, що це таке.

— Театр. Я в театрі. І лише із сімома з половиною пальцями. У мене сім з половиною пальців, не в театру.

Це спостереження змусило його знову захихотіти. І це було б останнє, що він зробив би на цьому місці. Його б потягнуло до наступної зупинки в подорожі між вимірами, якби чоловік біля сцени не вистрілив в нього якоюсь ампулою.

— Ампула, — сказав Номер Один, пишаючись знанням людської лексики, і витягнув куций палець.

Після цього все відбулося дуже швидко. Події пе­реплелися, як різнокольорові стрічки. Ампула спа­лахнула, в голові у Номера Один щось вибухнуло. В ногу вжалила бджола. Пронизливо заверещала жінка. Прямо під ним пробігло стадо тварин, може, слонів. І раптом, зовсім несподівано, земля під ним зникла, і все стало чорним. Біля пальців та обличчя ця чорнота була якоюсь дуже неприємною.

Останнє, що запам’ятав Номер Один до того, як його охопила персональна чорнота, — голос.

Не демонічний, бо тон був вищим. Щось середнє між пташкою і дикою свинею.

— Вітаю, демоне, — сказав голос і хихикнув.

«Вони знають, — подумав Номер Один і запаніку­вав би, якби хлорал гідрат, що через ногу розповсю­дився по всьому тілу, таке дозволив. — Вони про нас знають».

Саме цієї миті сироватка дісталася мозку, і він по­ринув у глибоку темну яму.

Артеміс спостерігав за подіями з ложі. На його гу­бах промайнула легка посмішка захоплення, коли перед ним, немов туніський килим, розгорнувся весь план. Хто б його не склав, він був гарним. Більше, ніж гарним. Його можна порівняти із планами само­го Артеміса.

— Не зводь камеру зі сцени, — наказав хлопець Батлерові. — Про ложу подбає Холлі.

Батлерові дуже хотілося прикрити Холлі, але його місце поруч з Артемісом. Урешті-решт, капі­тан Шорт зможе дати собі раду. І охоронець спря­мував кристал годинника на сцену. Артеміс ніколи не пробачить, якщо він пропустить хоч наносекун­ду дії.

На сцені майже закінчилася опера. Норма вела Полліона до багаття, де їх обох і спалять. Усі очі були звернені на неї. Крім тих, що стежили за ельфій­ською драмою.

Урочиста і витончена музика стала мимовільним супроводом справжньої драми, що розгорталася в те­атрі.

Усе почалося з електричного потріскування пра­воруч від сцени. Почути його можна було, лише якщо очікували. А якби хтось і помітив спалах, не занепокоївся б. Запросто сприйняв би за відблиски світла або за спецефекти, які так обожнюють сучасні театральні режисери.

«Ага, — подумав Артеміс, відчуваючи знайоме по­колювання в пальцях. — Щось наближається. Гра почалася».

«Щось» почало матеріалізуватися всередині бла­китного кола електричних іскор. Розмита постать, що віддалено нагадувала людину. Менша, ніж попе­редня, але точно демон. І точно не відблиск світла. Спочатку постать була майже прозорою, але через секунду стала більш щільною, більш матеріальною.

«Ну, — подумав Артеміс. — Стріляйте транквіліза­тором».

Із тіні на протилежному боці театру висунулася срібна трубка. Пролунав тихий постріл, і з трубки вилетів дротик. Стежити за його траєкторією не було потреби. Артеміс знав, що той влучить прямо в ногу створіння. Нога — найкраща ціль. Легко влу­чити, мінімальний ризик фатальної рани. Ампула зі срібним наконечником і якимось міцним коктей­лем усередині.

Істота на сцені намагалася щось сказати і дико жестикулювала руками. Артеміс почув, як хтось із публіки зойкнув: мабуть, помітили постать у світлі.

«Дуже добре. Ви його заякорили. Тепер потрібно відвернути увагу. Щось яскраве і гучне, але не дуже небезпечне. Якщо хтось отримає поранення, по­чнеться розслідування».

Хлопець перевів погляд на демона. Той уже зо­всім матеріалізувався, але його прикривала тінь. Опера наближалася до крещендо в четвертому акті.