Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

іскра магії, щоб розмовляти французькою. Він намагався посміхатися якомога приязніше, хоча йому і бракувало багатогодинної підготовки перед дзеркалом. — Ми шоколадні ель­фи. І маємо для тебе подарунок, — помахав він плит­кою шоколаду, сподіваючись, що театральна пре­зентація дешевих солодощів зробить їх набагато бажанішими, ніж вони були.

— Шоколадні ельфи? — виліз із машинки хлоп­чик. — Сподіваюся, без цукру. Бо від цукру я стаю гіперактивним. А батько каже, що я і без того гіперак­тивний, але він мене і таким любить.

Мульч глянув на етикетку. Вісімнадцять відсотків цукру.

— Так. Без цукру. Хочеш шматочок?

Бо забрав усю плитку і знищив її за десять секунд.

— Від вас, ельфи, смердить. Особливо від тебе, волохатику. Смердить гірше, ніж у туалеті тітки Моргани. Смердючий ельф.

Дуда розреготався.

— Ну що сказати? Вустами немовляти глаголить істина, Мульче.

— Ти живеш у туалеті, товстий шоколадний ельфе?

— Гей, — з ентузіазмом запропонував Мульч. — Хочеш поспати? Подрімаєш трохи, дитинко?

Бо Парадізо щосили штовхнув Мульча в живіт.

— Я вже поспав, дурню. Іще шоколаду! Негай­но! — І Бо знову ударив. — Я сказав, іще шоколаду! А то покличу охоронців. І П’єр учепиться тобі в гор­ло і випустить кишки. Він уміє. Він сам мені казав.

Мульч гмикнув.

— Хотілося б мені подивитись, як він долізе до моїх кишок.

— Справді? — зрадів Бо. — Я його покличу!

Хлопчик кинувся за резервуар із вражаючою швидкістю, але Мульчеві інстинкти виявилися швид­шими за мозок. Гном кинувся за хлопчиком, роз­кривши щелепи.

— П’єре! — крикнув Бо, але більше не зміг видати ані звуку, бо опинився в роті Мульча. Тільки ков­бойський капелюх лишився.

— Не ковтай! — просичав Дуда.

Мульч кілька секунд покатав хлопця за щоками і виплюнув. Бо був увесь мокрий і сонний. Мульч витер обличчя дитини, доки не встигла затвердіти слина.

— У слині снодійне, — пояснив він, закриваючи щелепи, — Властивість усіх хижаків. Ти вчора не за­снув, бо голова лишилася назовні. Він прокинеться бадьорим, наче відпочив. А коли слина затвердіє, я її зчищу.

Дуда знизав плечима.

— Гей, мені що до того? Він мені навіть не сподо­бався.

З-поза резервуару пролунав голос.

— Бо? Ти де?

— Це, мабуть, П’єр. Тобі краще поквапитись. За­бери його звідси.

Дуда висунув за ріг голову. До них прямував кре­мезний чоловік. Не такий великий, як Батлер, це правда, але досить великий, щоб розчавити малень­кого піксі своїм чоботом. На чоловікові була чорна форма охоронця і капелюх. Із-поза ґудзиків прогля­дала рукоятка пістолета. Чоловік примружився в бік резервуару.

— Бо? Це ти? — запитав він французькою.

— Уі. Се муа! — фальцетом прощебетав Дуда.

П’єра це не переконало. Голос був схожий скорі­ше на поросячий, ніж на хлопчачий. Він наближав­ся, витягуючи на ходу пістолет.

Дуда кинувся до автомобільчика. По дорозі він підхопив ковбойського капелюха, натягнув його собі на голову. П’єр уже був кроків за двадцять, він май­же біг.

— Бо? Іди сюди негайно. Мінерва кличе тебе до­дому.

Дуда перестрибнув через капот і опинився на си­дінні автомобіля. Він лише глянув на машину і зро­зумів, що та не поїде швидше за пішохода, тож за надзвичайних обставин вона йому аж ніяк не до­поможе. Він витяг із торби пласку чорну панель і приліпив її до пластикової панелі керування авто-мобільчика. Монгодвигун — без нього жоден конт­рабандист із дому не вийде. Монгодвигун мав по­тужний комп’ютер, омні-сенсори і комплект ядерних батарей. Омні-сенсори проникли до чіпу електрон­ного автомобільчика і взяли керування на себе. Зі спеціального відсіку монгодвигуна Дуда витяг шнур і підключив його до кабелю живлення автомо­біля під панеллю приладів. Тепер іграшкова машин­ка мала ядерне живлення.

Дуда натиснув на акселератор.

— Так краще, — задоволено кивнув він.

Із-поза правого рогу резервуара вийшов П’єр. Добре, бо звідти Мульча і сонного Бо побачити він не міг. Погано, бо охоронець одразу ж наштовхнувся на Дуду.

— Бо? — опустив пістолета П’єр. — Усе гаразд?

Дуда заніс ногу над акселератором, але натиснути зараз не міг. На нього ж дивився цей громило.

— Усе гаразд... е-е... П’єре, — пробелькотів він, ховаючи обличчя під крисами капелюха.

— У тебе дивний голос, Бо. Ти не захворів?

Дуда доторкнувся до акселератора і трохи проїхав вперед.

— Ні, мені добре. Просто імітую різні голоси — це ж улюблена забавка людських дітей.

— Людських дітей? — з підозрою перепитав П’єр.

— Ага, людських дітей, — продовжив Дуда. — Сьогодні я прибулець, видаю себе за людину, тож ті­кай, доки я не вчепився тобі в горло і не випустив кишки.

П’єр завмер на мить, але тоді пригадав.

— Бо, негіднику! Дивись, щоб Мінерва тебе не по­чула. Бо шоколаду більше не отримаєш!

— Випущу кишки! — повторив Дуда і поїхав по гравію.

Піксі витяг із торбини опукле дзеркало і прикрі­пив на лобове скло. Глянув і задоволено хмикнув: П’єр сунув пістолета до кобури і попрямував до сво­го посту.

Дуда не збільшував швидкість аж до самої дороги до будинку, хоча це і суперечило всім інстинктам контрабандиста. Від підскакувань по нерівних гра­нітних плитах аж зуби клацали. Цифровий екран повідомив, що він використовує одну соту відсотка від потужності машини. Дуда ледь устиг вимкнути звук на монгодвигуні. Не вистачало, щоб електрон­ний голос комп’ютера скаржився на його водійські таланти.

Біля дверей стояли два охоронці. Вони ледь на нього глянули.

— Як справи, шерифе? — вишкірився один.

— Шоколад, — пискнув Дуда. Наскільки він устиг зрозуміти, така відповідь була цілком у дусі хлопця.

Він натиснув акселератор, наштовхнувся на одві­рок і повільно покотив по мармуровій підлозі. Шини пробуксовували на гладкому камені, і це трохи три­вожило піксі, — це може коштувати дорогоцінних секунд, якщо доведеться тікати. Але принаймні ко­ридор був досить широкий, щоб розвернутися в разі потреби.

Дуда їхав коридором повз пальми в горщиках і яскраві абстрактні картини аж до самого кінця. Тут на арці кріпилася камера, націлена на вхід. Кабель камери ховався в ізоляційну трубку і тягнувся вздовж стіни.

Дуда зупинився біля кабелепроводу і вискочив з машинки. Досі йому щастило. Ніхто не звернув на нього особливої уваги. Якась поганенька охорона в цих людей. В будь-якому ельфійському будинку його б уже разів із десяток просканували. Піксі віді­рвав секцію кабелепроводу і відкрив кабель. Йому знадобилося лише кілька секунд, щоб обкрутити оптичне волокно навколо відеокабелю. Справу зроб­лено. Дуда посміхнувся і повернувся до краденого автомобіля. Чудова угода. Амністія в обмін на п’ять хвилин роботи. Час