Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

Сопрано істерично ридала, і майже всі очі в театрі були спрямовані на неї. Майже всі. Але завжди зна­йдеться кілька таких, яким нудно в опері, особливо в четвертому акті. І тоді ці очі починають оглядати зал, вишукувати щось цікавіше. Ці очі обов’язково зупиняться на маленькому демоні праворуч від сце­ни, якщо їх щось не відволіче.

Немов почувши Артемісові думки, одна з ламп над сценою зірвалася зі свого місця і, розгойдую­чись, повисла на кабелі над декораціями. Яскраво і гучно. Лампочка вибухнула, засипавши оркестрову яму скалками скла. Нитка розжарення спалахнула магнієвою блискавкою, на мить засліпивши всіх, хто на неї дивився. А це майже всі глядачі.

На музикантів посипалося скло, вони запанікували і кинулися за куліси, захопивши із собою інструмен­ти. Шедевр Белліні перетворився на какофонію ски­глення струн і ударів одного інструмента об інший.

«Чудово, — схвально подумав Артеміс. — Лампу зіпсували навмисно. А паніка оркестру — приємний бонус».

За всім цим хлопець спостерігав краєм ока. Голов­ним для нього лишався маленький демон у тіні сцени.

«Тепер, якби це був я, — подумав ірландський під­літок, — я б наказав Батлерові накинути чорний мі­шок на цю істоту і витягти через службові двері до автомобіля. Коли в театрі полагодили б лампу, ми б уже були на поромі до Неаполя».

Насправді сталося трохи інакше. Під демоном відкрився люк, і істота зникла на гідравлічній плат­формі.

Артеміс захоплено похитав головою. Дивовижно! Його таємничі супротивники, здається, зламали ком­п'ютерну систему театру. І коли з’явився демон, вони просто надіслали команду відкрити потрібний люк. Жодних сумнівів, унизу хтось чекав, щоб перенести сплячого демона до машини, що стояла поблизу.

Артеміс перехилився через поручні і вдивився в публіку внизу. Спалахнуло світло, і глядачі терли очі й перемовлялися приголомшеними голосами. Ані слова про демона. Ніхто не тицяє пальцями і не верещить. Він щойно став свідком ідеального вико­нання ідеального плану.

Артеміс перевів погляд на ложу з іншого боку сцени. Троє глядачів спокійно підвелися. Вони просто йшли з театру. Вистава скінчилася, настав час іти додому. Хлопець упізнав гарненьку дівчинку із Бар­селони і двох її супутників. Нога у худого чоловіка, схоже, одужала, і милиці він тримав під пахвами.

На обличчі дівчинки сяяла задоволена посмішка, саме така, як і на обличчі Артеміса після вдалого за­кінчення операції.

«Дівчинка! — здогадався хлопець, і це його дуже здивувало. — Вона тут головна».

Посмішка дівчинки, відображення його власної, роздратувала Артеміса. Не звик він бути на два кро­ки позаду. Вона вочевидь була впевнена, що перемо­га лишилася за нею. Може, цей бій вона і виграла, але кампанію ще не закінчено.

«Час, — подумав він. — Дівчисько має дізнатися, що в неї є опонент».

Він кілька разів неквапливо плеснув у долоні.

— Брава, — вигукнув він. — Брава, рагацца!

Голос легко пролетів над головами глядачів. По­смішка дівчинки застигла на губах, і вона почала шука­ти очима джерело компліментів. Через кілька секунд побачила ірландського підлітка, їхні очі зустрілися.

Якщо Артеміс сподівався, що дівчинка злякаєть­ся і затремтить, побачивши його і його охоронця, на нього чекало розчарування. Так, від здивування вона звела брови, але на аплодисменти відповіла кивком голови і по-королівському помахала руч­кою. Перед тим як піти, дівчинка вимовила два слова. Відстань була дуже великою, щоб Артеміс їх почув, але навіть якби він уже давно не навчився читати по губах, зрозуміти їх було дуже легко.

«Артеміс Фаул», — сказала вона. Більше нічого. Гра почалася саме зараз. Жодних сумнівів. Яка ін­трига!

І тут сталося щось кумедне. До оплесків Артеміса приєдналися інші люди з усіх куточків залу. Непевні аплодисменти переросли в крещендо. За мить усі глядачі підвелися, і збентеженим акторам довелося виходити кілька разів.

Коли через хвилину хлопець ішов через вести­бюль, він почув, як шанувальники опери обговорю­вали неортодоксальну фінальну сцену. Лампа, що ви­бухнула, на думку одного з цінителів, була метафорою падаючої зірки Норми. Але інший не погоджувався. За його словами, лампа являла собою модерністську інтерпретацію полум’я, яке чекало на Норму.

«А може, — подумав Артеміс, проштовхуючись крізь натовп у сицилійський туман, — лампа, що ви­бухнула, — це просто лампа, що вибухнула».

ГЛАВА 5: У ПОЛОНІ

КАПІТАН Восьмої Секції Холлі Шорт простежила за викрадачами до «Ленд Роверу Дискавері», а звідти до по­рому до Неаполя. Полоненого переміс­тили з мішка до сумки для гольфу і прикрили ключ­ками. Операція пройшла блискуче. Троє дорослих чоловіків та одна дівчинка-підліток. Холлі майже не здивувалася, що в справі бере участь дівчинка. Врешті-решт, Артеміс і сам майже дитина, а вплуту­вався і в набагато складніші операції, ніж ця.

«Ленд Ровер» повернули до «Хартц», компанії з прокату автомобілів в Італії, і група купила квитки у вагон першого класу на нічний потяг уздовж захід­ного узбережжя. Вони дуже слушно обрали подорож потягом. Не доведеться проносити сумку для гольфу крізь сканер.

Холлі не потрібно було хвилюватися про сканер чи про будь-який інший людський прилад. У костю­мі Восьмої Секції вона були невидима для будь-яких

променів митної поліції. Єдиний спосіб виявити ельфа під захистом — улучити в нього каменюкою, але навіть тоді ви лише відчуєте невидимий удар у вухо у відповідь.

Холлі прослизнула у вагон і розташувалася на багажній поличці над головою у дівчинки. Внизу троє людей заштовхували сумку для гольфу під сто­лик і дивилися на неї так... так, немов усередині був демон.

Троє чоловіків і дівчинка. Узяти їх було б так про­сто. Вона вирубала б їх своїм «Нейтрино», а тоді по­просила б Фоулі прислати кількох техніків, щоб ті стерли їм пам’ять. У Холлі аж руки свербіли звіль­нити бідолашного демона. І знадобилося б на це лише кілька секунд. Зупиняли її тільки голоси в го­лові.

Один належав Фоулі, інший — Артемісу.

— Залишайся на місці, капітане Шорт, — порадив кентавр. — Ми маємо дізнатися, як далеко це може зайти.

Після викрадення демона Восьма Секція дуже за­цікавилася місією Холлі. Фоулі безперервно підтри­мував з нею зв’язок через шолом.

Хоча шолом був звуконепроникний, Холлі дуже нервувала, що доводилося говорити так близько до тих, за ким вона стежила. Головне в цій ситуації — навчитися говорити без звичних жестів. Виявилося, що це складніше, ніж здавалося.

— Бідолашний демон перелякається до півсмер­ті, — сказала Холлі, лежачи абсолютно нерухомо. — Я маю його звідти витягнути.

— Ні, — різко обірвав її Артеміс. — Ти маєш бачи­ти цілу картинку, Холлі. Ми не маємо уявлення, на­скільки велика ця організація, чи як багато їм відомо про ельфійський Народ.

—