Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

— Септичний резервуар? — занервував Дуда. — Навіщо нам септичний резервуар? Не полізу я до якогось там септичного резервуару. Забудьте все, про що ми домовлялися.

— Не в резервуар, — виправив його Артеміс. — За нього. Резервуар — лише прикриття перед шато.

Холлі просканувала територію через візор.

— Резервуар розташований найближче до замку. Після нього тільки скеля. Ґрунт дуже добрий. Усе, що вам потрібно, — це заманити шоколадкою за ре­зервуар он того хлопчика в ковбойському капелюсі, і замість нього посадити Дуду.

— І що тоді? Іграшкова машинка швидко не по­їде.

— І не потрібно, Дудо. Ти маєш лише заїхати в бу­динок і причепити ось це до першого відеокабеля, який побачиш.

Холлі передала Дуді хомут для кабеля з крихітни­ми шипами по всій довжині.

— Заряджене оптичне волокно. Якщо правильно розташувати, ми зможемо отримати доступ до сис­теми спостереження.

— Повернімося до шоколадки, — втрутився Мульч, — Чи хтось її має?

— Тримай, — передав Артеміс плитку в зеленій обгортці. — Батлер купив у селі. Дуже низької якості, аж ніяк не сімдесят відсотків какао, і ціна невідпо­відна, але згодиться.

— А якщо хлопець не їсть шоколад? — поцікавив­ся Мульч. — І що мені з ним робити?

— Завдавати шкоди не можна, — сказала Холлі. — Просто порозважай хвилинку.

— Порозважати? Як ти пропонуєш це зробити?

— Скористайся своїми гномськими талантами, — запропонував Артеміс. — Малі діти дуже допитливі. З’їж кілька камінців. Попускай гази. Малий Бо буде в захваті.

— А чи не можна його просто підстрелити?

— Мульче! — не втрималася Холлі.

— Не вбивати. Просто вирубати на кілька хви­лин. Діти мають спати. Ми йому навіть послугу зро­бимо.

— Вирубати хлопця було б ідеальним рішен­ням, — зізналася Холлі. — Але я не маю нічого без­печного, тож тобі доведеться його розважати. Хви­лин п’ять максимум.

— Сподіваюся, я знайду з ним спільну мову, — зіт­хнув Мульч. — У крайньому разі просто з’їм його, — посміхнувся він, спостерігаючи за наляканим облич­чям Холлі. — Жартую. Чесно. Ніколи не їстиму Дітей Бруду. Вони дуже кістляві.

Холлі штовхнула Артеміса, що стояв поруч.

— Ти певен щодо цього?

— Власне, це була твоя ідея, — відповів хлопець. — Утім, я певен. Існують й інші варіанти, але в нас об­маль часу. Мульч завжди проявляє ініціативу. І я пе­реконаний, що він нас не підведе. Що до містера Дея, то на кону його воля. Непогана мотивація.

— Годі теревенити, — обізвався Мульч. — Я почи­наю підсмажуватися. Не забули, яка у гномів чут­лива шкіра? — Він підвівся і розстебнув клапан на штанях. Іззаду, де ж іще йому бути? — Ну, піксі, тримайся!

Дуда Дей не на жарт перелякався.

— Точно?

— Точно, точно, — зітхнув Мульч. — Чого ти на­лякався? Це ж просто зад.

— Може, воно і так. Але він до мене посміхається.

— Мабуть, радий тебе бачити. Ти ж не хочеш, щоб він розсердився.

Холлі вщипнула Мульча за плече.

— От погана звичка, — поскаржився Мульч, по­тираючи болюче місце. — Знайди собі іншу жертву.

— Годі вже балачок про твій зад, гаразд? У нас на­пружений графік!

— Гаразд, піксі. Ворушись. Обіцяю, він не кусати­меться.

Батлер посадив крихітного піксі на спину Мульчу.

— Не дивись униз, — порадив охоронець. — Усе буде добре.

— Легко тобі говорити, — сварливо сказав Дуда. — Це ж не ви верхи на урагані. В ресторані ти цього не казав, Діггумсе.

Артеміс указав на торбину піксі.

— Вам це справді потрібно, містере Дей? Вона не дуже обтічної форми.

Дуда вхопився за ремінець.

— Це мої інструменти, Хлопче Бруду. Вони мають бути зі мною.

— Дуже добре, — погодився Артеміс. — Маленька порада. Заходьте і виходьте якомога швидше.

Дуда закотив очі.

— О! Чудова порада. Вам потрібно написати книгу.

— Так, добра порада, — фиркнув Мульч.

— І уникайте членів родини, — продовжив Арте­міс. — Особливо дівчинки, Мінерву.

— Родина, Мінерва. Зрозуміло. Ну, рушаймо, якщо ми кудись збираємося, а то я передумаю.

Гном із хрустом розкрив щелепи і пірнув головою вперед у землю. Те ще видовище: щелепи, як вели­чезні коси, врізалися в землю, і миттєво утворювався тунель для гнома і його пасажира. Дуда міцно за­плющив очі, і його обличчя спотворилося від шоку.

— О, боги, — пробелькотів він. — Пожалійте мене. По...

І вони зникли під ковдрою тремтячої землі. Холлі заповзла на верхівку горбочка і стежила за їхнім просуванням крізь візор.

— А Діггумс моторний, — заявила вона. — Дивно, що ми його взагалі змогли впіймати!

Артеміс опустився поруч.

— Сподіваюся, що швидкості йому вистачить. Ще не вистачало, щоб Мінерва Парадізо додала до своєї колекції гнома й піксі.

Під землею Мульч почувався добре. Це природне середовище проживання гномів. Пальці вбирали в себе ритми землі, і вони його заспокоювали. Грубі волоски бороди, які насправді були сенсорами, зану­рювалися в глину, пробиралися в шпаринки, поси­лали сигнали і звітували в Мульчів мозок. Гном від­чував, як за півмилі ліворуч кубляться кролі. Може, на зворотному шляху можна буде поласувати.

Дуда чимдуж учепився в спину гнома. На обличчі у піксі застиг відчай. Він би закричав, але це означа­ло відкрити рота. А про таке і мови не могло бути.

Прямо під ногами Дуди ворушилася земля, вони опускалися глибше в тунель. Ноги піксі обдавало теплим повітрям. Час від часу ноги опускалися дуже близько до гномового заду, і тоді Дуда квапливо їх підбирав, щоб не втратити пальця.

До септичного резервуару Мульч дістався за хви­лину. Вискочив із землі, поморгав очима, щоб витру­сити землю з-поміж густих закручених вій.

— Злізай, — наказав він піксі, виплюнувши черв’яка.

Дуда переліз через гномову голову, закривши влас­ного рота рукою, щоб не закричати. Зробивши кілька глибоких вдихів, він заспокоївся і засичав:

— Сподобалося тобі, га?

Мульч закрив щелепи, випустив залишки тунель­ного газу й обтрусився.

— Дуже. Тепер я з тобою розрахувався за подо­рож транспортером.

Але Дуда не погодився.

— Ти мені досі винен за те, що проковтнув мене.

Вони б, мабуть, іще довго сварилися, незважаючи на обмаль часу, якби з-поза рогу резервуара не ви­їхав хлопчик на електричному автомобільчику.

— Привіт! Я Бо Парадізо, — привітався водій. — А ви чудовиська?

Дуда з Мульчем моментально зупинилися і згада­ли план.

— Ні, хлопчику, — відповів Мульч, радий, що в нього ще лишилася