Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

— Принаймні ви маєте щось спільне, — хмикнув Батлер.

— Я можу застосувати до них месмер, — запропо­нувала Холлі. Месмер — трюк, що входить до репер­туару кожного ельфа. Солодка пісня сирен, під яку кожна людина з радістю розкаже все, що знає, — Вони будуть змушені викласти мені все, що їм відомо.

— І лише те, що їм відомо, — зауважив Артеміс. — Якби я керував такою організацією, казав би всім лише те, що вони мають знати. Усього б ніхто не знав, крім мене, звісно.

Холлі ледь утрималася, щоб у відчаї не вдарити щось ногою. Артеміс має рацію. Вона має утримува­тися від активних дій і стежити, як розгортається си­туація. Потрібно розкинути тенета якомога ширше, щоб спіймати всіх членів угрупування.

— Мені знадобиться підтримка, — прошепотіла Холлі. — Скільки вільних агентів у Восьмій Секції?

Фоулі відкашлявся, але нічого не сказав.

— Що таке, Фоулі? Що там у вас відбувається?

— До Арка Сула долетіли новини про викрадення.

Лише згадка імені гнома підвищила тиск Холлі на кілька позначок. Саме через командира Арка Сула вона й пішла з ЛЕП.

— Сул! Як він так швидко дізнався?

— Хтось у Восьмій Секції зливає йому інформа­цію. Сул зателефонував Вінйайї. Їй нічого не лиша­лося, як викласти факти.

Холлі застогнала. Сул — король бюрократів. Як ка­жуть гноми: «Він не наважився б на дії, навіть якби гримав у руці глечик з водою, і зад у нього так і горів».

— І що ж тепер?

— Сул збирається посилити захист міста. Активу­вали бластові стіни, наземні операції припинено. Жодних дій до зустрічі з Радою. Якщо до системи вентиляції потрапить багно, Сула ніхто не звинува­тить. Він уже постарається.

— Політики, — презирливо кинула Холлі. — Сула хвилює лише своя дорогоцінна кар’єра. Тож нікого прислати не можете?

Фоулі обережно підбирав слова:

— Офіційно — ні. Тобто, ніякий, скажімо, кон­сультант не зможе пробратися за бластову стіну і про­нести те, що тобі потрібно, якщо ти мене зрозуміла.

Холлі прекрасно зрозуміла, що хотів сказати кен­тавр.

— Десять чотири, Фоулі. Я одна. Офіційно.

— Саме так. Командиру Сулу відомо, що ти про­сто стежиш за підозрюваними. Діяти можна, лише якщо вони вирішать відкритися іншим. У цьому разі наказ такий, цитую Сула: «Вибрати найменш склад­ний і найбільш надійний варіант».

— Він хоче, аби я перетворила демона на пару?

— Сул цього не казав, але саме цього він хоче.

Холлі зневажала Сула все більше і більше, з кож­ним биттям серця.

— Він не може мені такого наказати! Вбивство ельфа суперечить усім законам у Книзі. Я цього не зроблю.

— Сулу відомо, що офіційно наказати тобі вжити рішучих заходів до ельфа він не може. Але він від­дає неофіційні рекомендації. Такі, що можуть мати неабиякий вплив на твою кар’єру. Це дуже ризико­вано, Холлі. Найгірше, якщо ситуація вийде з-під контролю.

Артеміс озвучив те, що крутилося в голові у кож­ного.

— Цього не станеться. Це не спонтанна дія яко­гось там авантюриста. Ми маємо справу з організо­ваною групою. Вони знають, що їм потрібно. Ці люди були в Барселоні, а тепер вони тут. Вони хочуть спіймати саме демона, і, якщо це не військові, я можу побитися об заклад, що в планах у них — оприлюд­нення дивної істоти за великі гроші. Це ж більша сенсація, ніж Лохнеське чудовисько, Бігфут або сні­гова людина вкупі.

Фоулі зітхнув.

— Ну ти і вляпалася, Холлі. Найкраще для тебе, якщо отримаєш зараз якесь серйозне, але не смер­тельне поранення, яке б вивело тебе із гри.

Холлі пригадала слова свого наставника.

«Справа не в тому, що краще для нас, — якось ска­зав їй Джуліус Рут. — Справа в тому, що краще для Народу».

— Іноді ми маємо дбати не лише про себе, Фоулі. Я впораюся. Допомогу ж я маю, еге ж?

— Так, — підтвердив кентавр. — Це не вперше, коли нам доводиться рятувати ельфійський світ.

Від упевненого тону Фоулі відлягло від серця, на­віть якщо він був за сотні миль під землею.

їх перервав Артеміс.

— Обміняєтесь згадками про старі бойові часи пізніше. Ми не можемо пропустити ані слова із того, про що говорять ці люди. Якщо нам удасться зрозу­міти все іще до того, як вони дістануться до місця призначення, матимемо неабияку перевагу.

Артеміс мав рацію. Зараз не час для почуттів. Хол­лі запустила швидку перевірку програм шолому і на­цілила візор на людей унизу.

— Бачиш, Фоулі? — запитала вона.

— Чітко, немов у кришталевій кулі. Я розповідав про мої нові газові монітори?

У навушниках голосно зітхнув Артеміс.

— Так, розповідав. А тепер помовчи, кентавре. Ми проводимо важливу операцію, не забув?

— Як скажеш, гидкий хлопчисько. Гей, диви, твоя подружка щось каже.

Артеміс хотів сказати щось у відповідь, але нічого з того, що спало на думку, не було таким же образли­вим, як «подружка». Він навіть і не був певний, що кентавр хотів образити. А якщо хотів, то кого? Його чи дівчинку?

*

Дівчинка розмовляла французькою так, як це роб­лять ті, для кого вона рідна.

— Технічно, — сказала вона, — єдиний злочин, в якому нас можна звинуватити, — це шахрайство, а може, і не тільки. З точки зору закону, як можна вкрасти те, чого не має бути? Сумніваюся, що комусь спало б на думку звинувачувати Мюррея Гелл-Манна у викраденні кварку, хоча він свідомо проніс мільярд кварків у своїй кишені, — тихенько розсміялася дів­чинка.

Не засміявся більше ніхто, крім ірландського хлоп­чика, який підслуховував їхню бесіду за сотні миль від міжнародного аеропорту Фонтанаросса. Артеміс із Батлером збиралися підніматися на борт літака до Риму. Рим, на думку Артеміса, був набагато зручні­шим, ніж Сицилія. Куди б не повезли демона, Артеміс міг дістатися туди швидше, якби летів із Риму.

— Непогано, — прокоментував Артеміс і перека­зав жарт Батлерові. — Сценарії явно були різні, але це ж усе-таки жарт, а не лекція з квантової фізики.

Ліва брів охоронця підскочила вгору, немов роз­відний міст.

— Різні сценарії... Саме так я і подумав.

У швидкому потязі один із чоловіків — той, у кого дивом зцілилася нога, — покрутився на сидінні зі штучної шкіри.

— О котрій ми будемо в Ніцці, Мінерво? — запи­тав він.

Це просте речення для Артеміса було справж­ньою золотою жилою інформації. По-перше,