Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

Дівчинка, яка досі посміхалася своєму жарту про кварки, перейшла на сердитий тон.

— Жодних імен, не забули? Вуха повсюди. Якщо х тось дізнається хоч про найменшу деталь нашого плану, усе, над чим ми працювали, буде зруйноване.

«Запізно, Дівчино Бруду, — подумала капітан Хол­лі Шорт на верхній полиці. — Артеміс Фаул уже бага­то про тебе знає. Не кажучи вже про мого власного япгола-охоронця Фоулі».

Холлі зробила збільшений знімок обличчя ді­вчинки.

— Маємо фото та ім’я, Фоулі. Тобі вистачить?

— Має вистачити, — відповів кентавр. — Зобра­ження чоловіків я теж зробив із відео. Дай мені тро­хи часу, щоб прогнати їх через базу даних.

Унизу другий чоловік із Барселони розстебнув фальшиве відділення з ключками для гольфу.

— Потрібно перевірити мої ключки, — сказав він. — Подивлюся, чи все з ними гаразд. Якщо вони бовтаються, потрібно щось підкласти, щоб не торохкотіли.

Жодних підозр ці слова б не викликали, якби на людей не була націлена камера.

Чоловік поліз у сумку і за мить витяг маленьку руку і перевірив пульс.

— Гаразд. Усе добре.

— Чудово, — відповіла Мінерва. — А тепер по­трібно поспати. Попереду довга подорож. Я поси­джу трохи, бо хочу почитати. Наступний читатиме через чотири години.

Троє чоловіків кивнули, але ніхто не ліг. Так і ли­шилися сидіти, витріщившись на сумку, немов там був демон.

Артеміс із Батлером пересіли на літак «Ер Франс» до Ніцци і о десятій уже зареєструвалися в готелі «Негреско» і пили каву з круасанами на Променад дез Англе.

Холлі не пощастило. Вона досі тулилася на багаж­ній полиці в потязі. Але то була вже інша полиця. Третя числом. Спочатку викрадачі зробили пересад­ку в Римі, потім в Монте-Карло, і тепер, нарешті, вони їхали до Ніцци.

Артеміс говорив у мізинець, що передавав вібра­ції до дельфійського телефону в долоні.

— Жодних підказок, куди саме вони їдуть?

— Поки що нічого, — відповіла втомлена і роздра­тована Холлі. — Ця дівчинка тримає дорослих чолові­ків у залізному кулаку. Вони і слово бояться сказати. Мені вже набридло лежати на цій полиці. Таке від­чуття, що я тут рік пролежала. А ви що там робите?

Артеміс тихенько поставив на блюдце чашку ка­пучіно без кофеїну, щоб не брязнути.

— Ми в бібліотеці Ніцци. Намагаємося знайти щось про цю Мінерву. Може, у неї вілла десь непо­далік.

— Рада чути, — озвалася Холлі, — бо мені здалося, що ви п’єте чай на пляжі, доки я тут упріваю.

За шість метрів від Артеміса на пляж накочували­ся хвилі, немов хтось із відра поливав пісок смараг­довою фарбою.

— Чай? На пляжі? На розкоші немає часу, Холлі. Маємо закінчити важливу справу, — підморгнув він Батлерові.

— Ви переконані, що перебуваєте в бібліотеці? Мені почувся плескіт води.

Артеміс посміхнувся від задоволення.

— Вода? Звідки вона тут? Нічого, крім інформа­ції, тут не плещеться.

— Посміхаєшся, Артемісе? Чомусь мені здається, що в тебе на обличчі твоя славетна гордовита посмішка.

У розмову втрутився Фоулі.

— Влучний постріл, Холлі. Знадобився час, але ми відстежили нашу таємничу дівчинку.

Посмішку Артеміса мов вітром здуло.

— Хто вона, Фоулі? Якщо чесно, я здивований, що досі не чув про неї.

— Дівчинка — Мінерва Парадізо, дванадцять ро­ків, народилася в Кань-сюр-Мер на півдні Франції. Чоловік в окулярах — її батько. Гаспар Парадізо. П’ятдесят два. Пластичний хірург, бразилієць за по­ходженням. Має іще одну дитину, хлопчика Бо п’яти років. Мати пішла рік тому. Мешкає в Марселі у сво­го колишнього садівника.

Артеміс здивувався.

— Пластичний хірург? Чому ж ви так довго їх шу­кали? Мають же бути якісь записи, фото.

— У цьому і справа. В мережі фото немає. Навіть у місцевих газетах. Таке враження, що хтось систем­но витер усі сліди родини в Інтернеті.

— Але ж від тебе ніхто не сховається, чи не так, Фоулі?

— Саме так. Я копнув глибше і знайшов фантом­не зображення на архівній сторінці французького телебачення. Мінерва Парадізо виграла національ­ний конкурс з орфографії, коли їх було чотири. Коли я отримав ім’я, відстежити всіх інших було дуже просто. Ну, твоя подружка — це щось надзвичайне, Артемісе. Вона вже закінчила старшу школу і наразі отримує дві заочні освіти. Вивчає квантову фізику і психологію. Підозрюю, що вона закінчує докторан­туру з хімії під вигаданим ім’ям.

— А інші два чоловіки? — втрутилася в розмову Холлі, доки Фоулі не встиг іще раз згадати «подружку».

— Латиноамериканець — Хуан Сото. Голова охо­ронного агентства «Сото Секьюріті». Схоже, він справ­жній охоронець. Щоправда, не дуже досвідчений, без належної підготовки. Хвилюватися не потрібно.

— А снайпер?

— Чоловік із милицями — Біллі Конг. Та іще штучка. Пересилаю файл тобі на шолом.

Через кілька секунд у Холліному вусі дзенькнуло голосове повідомлення про пошту, і вона відкрила файл на візорі. Тримірне фото Конга повільно обер­талося в верхньому лівому кутку візора, а перед очи­ма розгортався його послужний список.

Артеміс відкашлявся.

— Шолома в мене немає, Холлі.

-— А, містер з відсталими технологіями, — по­блажливим тоном сказав Фоулі. — Почитати тобі?

— Якщо твій потужний мозок витримає таку примітивну вокалізацію.

— Гаразд. Біллі Конг. Виріс у цирку, втратив око, коли боровся з тигром...

Артеміс зітхнув.

— Будь ласка, Фоулі. Зараз не час для жартів.

— Звісно, — відповів кентавр, — ти ж у бібліотеці. Добре, ось тобі правда. Народився Джона Лі в Малібу на початку сімдесятих. Родина переїхала з Тайва­ню. Мати Енні. Один старший брат, Ерік, загинув під час кримінальних розборів. Мати із сином по­вернулася до Синьчжу, що на півдні від Тайпею. Конг переїхав до міста і став злодієм. У дев’яностих йому довелося вийти з бізнесу, бо сварка зі спільни­ком закінчилася вбивством. Він штрикнув друга ку­хонним ножем. На нього досі чекає ордер на арешт на ім’я Джони Лі.

Холлі це здивувало. Важко було сказати, що Конг здатен на вбивство. Худорлявий чоловік з висвітле­ним волоссям, що стирчало в різні боки. Скоріше нагадує члена якоїсь хлоп’ячої поп-групи, аніж зло­чинця.

— Переїхав до Парижа і змінив ім’я, — продовжив Фоулі. — Зайнявся бойовими мистецтвами. Зробив пластичну операцію, але зовнішність змінилася не настільки, щоб надурити мій комп’ютер.

Артеміс опустив руку-телефон і звернувся до Бат­лера.

— Біллі Конг?

Охоронець охнув.

— Небезпечна людина. Має невелику, але добре