Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

— Я тебе зрозумів, — пробурмотів Мульч. — Ти не просто крутий хлопець, ти ще й підлий. Тільки бо­жевільні гноми можуть зв’язуватися з тобою. Влас­не, я б годин зо дві тут просидів, обмінюючись обра­зами, але сьогодні я зайнятий. Мій друг у біді.

Дуда широко посміхнувся і глузливо підняв бокал вина, немов виголошуючи тост.

— Ну, гноме, сподіваюся, що це ота слизька ельфійка Холлі Шорт. — Бо більше нікого мене не хоті­лося б бачити в халепі по самі гострі вуха.

Мульч вишкірив зуби, але то була не посмішка.

— Саме про це я і хотів з тобою поговорити. Ти накинувся на мого друга на мульти-міксері. Мало не вбив.

— Мало, — підняв пальця Дуда, — Лише трошки налякав. Не варто було за мною ганятися. Я ж лише кілька ящиків креветок перевіз. Не вбивав нікого.

— Просто перевозив.

— Саме так. Просто перевозив.

Мульч розслабився.

— Ну, Дуда, тобі пощастило. Саме через твій ве­дійський талант я не роззявляю рота, щоб проковт­нути тебе, немов оту креветку. Хтозна, з якого б кін­ця ти вискочив цього разу.

Обличчя Дуди вмить стало серйозним.

— Я слухаю, — сказав він.

Гном сховав зуби.

— Гаразд. Тож, ти можеш їздити на чому завгод­но, так?

— Абсолютно на всьому. Нехай його навіть марсіяни збудували, Дуда Дей зможе прокотитися.

— Добре, бо я таки маю для тебе пропозицію. Не дуже вона мені подобається, але все одно маю її тобі викласти.

— Кажи, вонючко.

Мульч подумки застогнав. Іще один розумник їх­ній маленькій банді шукачів пригод потрібен так само, як і десять років невдач.

— Ти мені потрібен на один день. Маєш прокоти­тися на одній штуці. Лише разок. Зробиш це — отри­маєш амністію.

Дуда здивувався. Вражаюча пропозиція.

— Мені потрібно тільки проїхатися, і ви забудете всі мої гріхи?

— Так.

Дуда постукав себе по лобу клешнею лобстера.

— Дуже легко. Тут має бути якась пастка.

Мульч знизав плечима.

— Ну, це буде на поверхні Землі, і за тобою гнати­меться ціла купа Людей Бруду.

— Хіба? — посміхнувся Дуда, пережовуючи лоб­стера. — А який улов?

ГЛАВА 7: ПОДОРОЖ БОБО

Шато Парадізо, південь Франції

КОЛИ Мульч із Дудою висадилися біля Туретт-сюр-Лу, гном був на грані нервового зриву.

— Він божевільний, — пробелькотів він, випадаючи з крихітного титанового транспорте­ра, який професійно опустився на рівний клаптик землі завбільшки із поштову марку. — Цей піксі бо­жевільний! Дай-но мені пістолета, Холлі. Я його пристрелю.

Із люка виліз Дуда Дей і легко зістрибнув на землю.

— Фантастичний корабель! — сказав він гномською. — Де можна такий дістати?

Але посмішка його зникла, щойно він зрозумів, що штука, яку він уважав деревом, поворушилася і заго­ворила на одній із примітивних мов Людей Бруду.

— Здається, це і є Дуда Дей? Багато від нього га­ласу, еге ж?

— А-а-а-а, — тільки і сказав Дуда. — Велика Люди­на Бруду.

— Так і є, — сказала інша Людина Бруду, чи точні­ше Хлопець Бруду. Він був меншим, але чомусь зда­вався більш небезпечним.

— Ти розмовляєш гномського? — запитав переля­каний піксі. А раптом велетень його проковтне, бо він недостатньо ввічливий?

— Так, — відповів Артеміс. — Але Батлер розмов­ляє не так добре, як я. Тож переходь на англійську, якщо ти не проти.

— Звісно. Жодних проблем, — заметушився Дуда, радий, що у нього в мозку іще лишилася іскра магії, щоб підігріти хист до мов.

Дуда з Мульчем пролетіли над найнижчими верхів­ками приморських Альп у транспортері, побудованому, щоб підніматися на магмі від земного ядра. Хоча ці транспортери і мали рудиментарний захист, для подо­рожей над поверхнею Землі вони пристосовані не були. Дуда отримав наказ прямувати до невеличкого порту біля Берна у Швейцарії, а там причепити пару крил і ле­тіти низенько решту шляху. Та щойно Дуда потрапив за кермо транспортера, він вирішив дізнатися, яку ж швидкість може розвинути невеличкий корабель.

Холлі була вражена.

— Для контрабандиста ти непогано літаєш. За­звичай ці транспортери такі ж незграбні, як і свиня на трьох ногах.

Дуда ніжно поплескав титановий фюзеляж.

— Ластівочка моя. З нею лише потрібно правиль­но поводитися.

Мульча досі трусило.

— Ми мало не згоріли! Я збився рахувати, як близько ми були до смерті!

Дуда хмикнув.

— Це не єдина твоя провина, гноме. Комусь до­ведеться і підлогу помити.

Холлі зазирнула Дуді в очі. Хоч вони зараз і люб’язно розмовляли, історію мали спільну.

— Ти мене мало не вбив, піксі, — спокійно сказала вона, немов давала контрабандисту шанс виправда­тися.

— Знаю. Мало не вбив. Саме тому мені і час іти з бізнесу. Переглянути життя. Зважити пріоритети.

— Дурниці, — відмахнулася Холлі. — Жодному сло­ву не вірю.

— Я теж, — кивнув Дуда, — Це моя жалісна про­мова на випадок, якщо мене впіймають. Якщо дода­ти великі очі і тремтячі губи, завжди спрацьовує. Втім, якщо серйозно, мені дуже шкода за мульти­міксер, офіцере. Я був у відчаї. Але небезпека вам не загрожувала. Ці руки можуть витворяти з кермом справжню магію.

Холлі вирішила пробачити. Образа зробила б складну операцію зовсім неможливою. До того ж, тепер Дуда отримав шанс відпрацювати.

Батлер підняв Мульча на ноги.

— Як справи, Мульче?

Той покосився на піксі.

— Усе буде добре, щойно голова перестане іти обертом. Це ж корабель на одного, самі знаєте. І мені довелося кілька годин тримати на колінах цю мавпу. Щоразу, коли ми робили різкий рух, він бив мене по підборіддю.

Батлер підморгнув другу-гному.

— Подивись на це ось з якого боку. Тобі довелося прокотитися за його правилами, тепер нехай він ка­тається за твоїми.

Дуда почув кінець речення.

— Кататися? Куди їдемо? Кого беруть?

Мульч потер волохаті долоні.

— Здається, мені сподобається!

Вони лягли в рядок у неглибокому рівчаку і стали роздивлятися шато. Схили пагорба плавно збігали вниз, то там то тут можна було побачити покручені стовбури старовинних олив. Ґрунт на поверхні був су­хим і пухким, але доволі смачним, за словами Мульча.

— Альпійська вода дуже гарна, — пояснив він, ви­пльовуючи камінці. — А оливи надають глині ціка­вого смаку.

— Це все дуже чудово, — терпляче зауважив Ар­теміс. — Але мені потрібно знати, чи