Емілія - Вікторія Беше

— Емілія... — дідусь тремтячими руками тримав скриньку. — Як це так..?

— Дідусю, — сказала дівчинка і відразу змовкла, зрозумівши, що він її не чує.

«Я мовби стала привидом...» — подумала Емілія, спостерігаючи, як вона з минулого зайшла до кімнати, весело наспівуючи собі пісеньку.

— Дідусю? — заговорила Емілія, у той час як справжня дівчинка стрибала, змахувала руками, намагаючись привернути увагу, але ні дідусь, ні Емілія з минулого-майбутнього її не бачили.

Емілія знову стала свідком того, як червоне намисто розсипалося по підлозі, і одна бусинка, на подив, закотилася їй під черевичок — і вона це відчула.

«Це, мабуть, знак, — подумала "Емілія-привид", піднявши бусинку. — І що це може означати?..»

— Це не може бути твоїм, а отже... я правильно все зрозумів, Емілія?

— Намисто мені подарував друг! — поспішно відповіла вона, ховаючи погляд.

— Тобі правда його подарував друг? — у той час говорив дідусь.

— Я просто... вони мені подобались... — говорила дівчинка, тоді як справжня Емілія, непомітна, збирала бусинки й клала їх до кишені.

— Тобі ніхто не дарував цього. І ти знала, що не можна брати, — м’яко, але строго мовив дідусь. — Ти розчарувала мене.

«Ти розчарувала мене...» — чути це вдруге виявилося набагато важче, ніж Емілія очікувала.

— Дідусю! — дівчинка побігла за ним, залишивши себе наодинці з собою. — Пробач мене!

Вона говорила, але не була почута. У той же час дідусь сів на ліжко у своїй кімнаті й тихо заплакав. Емілії ще більше стало шкода дідуся. Вона навіть не уявляла, який біль принесла йому. Якби знала, то ніколи б не пішла на крадіжку.

«І справді, всі ті цукерки, ручки та іграшки були варті дідусевих сліз?!» — думала Емілія, намагаючись обійняти його, але безрезультатно — вона все ще залишалася "привидом".

— Пробачте мене, дітки! — мовив він до когось, продовжуючи тихо плакати. — Я виявився поганим опікуном! Через мене Емілія пішла на крадіжку!.. Це моя провина!

— Що? Яка ще твоя провина?! — закричала дівчинка. Їй самій здалося, що її голос став схожим на шепіт заблуканих душ. — Якщо тільки хтось і винен, то тільки я! Тобі немає чого перейматися, дідусю!

Дідусь встав із ліжка і, підійшовши до комода, на якому стояли старі рамки з вицвілими фотографіями, взяв одну з них. Він голосно заплакав, не в змозі стримати свій біль.

Емілія, підійшовши ближче, побачила, що дідусь тримав у руках дитячу фотографію її бабусі.

— Пробач, кохана, я не зміг стримати слово — не догледів ні дітей, ні онуку...

— Що ти таке кажеш... О-о-о, пані відьмо, прошу, допоможіть мені забрати біль у дідуся!

— Хто зрадить серце — зрадить усе! — почула вона голос старої жінки.

— Так, я розумію, що я зрадила серце, зрадила дідуся — зрадила все... Але як мені врятувати дідуся? Я відчуваю стукіт його серця. Мені здається, що воно от-от зупиниться!.. Що ж мені робити?..

 Емілія була у відчаї. Саме тоді бусинки в кишені забриніли, немов маленькі дзвоники.

«Ось воно!» — подумала вона, дістаючи їх із кишені. Емілія розпорола сукню і, сплівши нитки до купи, насадила на них бусинки, відремонтувавши намисто. Дівчинка з щирістю заговорила до дідуся:

— Не хвилюйся, дідусю, я поверну намисто. І тобі більше немає чого хвилюватися — я ніколи більше не буду красти. Я зрозуміла, що крадіжка — це не просто вчинок. Це слід. Він залишається на серці назавжди. Тобі більше ніколи не доведеться відчути сором за мене! Я змінилася і з радістю допоможу іншим змінитися.

Як тільки вона це сказала, з нізвідки з’явився кристалічний уламок, який, покружлявши над дідусем, зник. Дідусь вмить посміхнувся, говорячи до портрета в рамці:

— Ні, люба, у нас чудова онука! Я впевнений, що вона стане справжньою принцесою, незалежно від того, що в неї ще той характер.

Емілія розплакалася, відчуваючи, як невидима рука схопила її й потягнула кудись, а куди саме — дівчинка й гадки не мала.