Емілія - Вікторія Беше

       Замок зсередини був не менш дивовижним, ніж ззовні. Стеля піднімалася так високо, що Емілії здавалося — там є хмаринка, на якій мешкає птах-колискар, а мозаїчні вікна відкидали на підлогу різнобарвні тіні — фіолетові, сині, рожеві, наче перехід у країну снів, про яку колись читала дівчинка.

«Цікаво, — подумала Емілія, — принц Єлизар такий же казковий, як і цей замок?»

«Скільки б я не працювала, грошей не вистачає — не те щоб інших нагодувати, а й самій поїсти…» — пролунав голос Леї в її голові.

— Ні, він не може бути казковим!

— Про що ви, Ваша Високосте?

— Е-е-е… — Емілія не звернула уваги, що говорила вголос, — гадаю, що у принца Єлизара характер як у справжнього принца!..

— Про що ви, Ваша Високосте? — знову запитала Лея, не зовсім розуміючи, що мала на увазі принцеса Емілія.

— Гарний, зарозумілий, пихатий і самозакоханий — ось хто він! — чомусь розсердилася дівчинка.

— Хто, принц Єлизар? — Лея запалила лампу в ніші, пропонуючи жестом Емілії пройти далі. — Принц Єлизар дійсно гарний, у цьому ви маєте рацію, Ваша Високосте. Щодо іншого — то це ніяк не стосується нашого принца. Він найдобріший, найщиріший, найкращий правитель у всьому світі!

«Ніби вона зустрічала інших правителів… — подумала Емілія. — У найкращого правителя діти ніколи не були б голодні, і замість того, щоб працювати, грали б у квача чи “Вгадай сову”».

Емілія з Лією зайшли до іншої зали, яка була ще чарівнішою, ніж перша: підлога була вистелена гладким білим каменем, що трохи мерехтів — ніби в ньому жили зорі. У нішах горіли кришталеві лампи, але їхнє світло було не яскравим, а м’яким, теплим — схожим на мерехтіння лампи в дідусевому кабінеті. Столи з темного дерева мали ніжне різьблення у формі птахів і сонця, а гобелени на стінах зображали химерні сцени з життя природи — зиму, що обіймає весну, лелеку з немовлям у дзьобі, сакуру, що розквітає на заході сонця...

«Тут пахне квітами і чимось солодким, ніби тут нещодавно пекли пироги з вишнею! — подумала Емілія, прислухаючись до шепоту, що линув із кожного кутка. — Що це замісце? І чому нас ніхто не зустрічає?»

— Леє, скільки слуг працює в замку?

— З півсотні, Ваша Високосте.

— З півсотні? Дуже багато… Де ж вони? Я нікого не бачу, але чую шепіт...

— Ви також це чуєте? — від здивування Лея прикрила рот маленькою рукою. Емілія подивилася на її долоню, вкриту шрамами, потім — на свою, а далі знову на руку Леї, подумавши з сумом: «Вона — мого віку, але... життя, здається, минає повз неї...»

— Цей шепіт чують не всі… тому я й здивувалася, Ваша Високосте. Справа в тому, — Лея підійшла ближче до Емілії, шепочучи їй на вухо: — Це говорять душі старих королів. І настане час, коли й принц Єлизар шепотітиме з фонтану...

— Про що ти, Леє?

— На королівський рід колись одна відьма наклала прокляття… З того часу душі не знають спокою й безупинно шепочуть із фонтану… Лише дитина з добрим серцем може почути їх і позбавити страждання. Я намагалася їх урятувати, але в мене нічого не вийшло…

— Чому?

— Е-е-е… — було видно, що дівчинка не наважувалася в чомусь зізнатися, — я… я не вмію читати, тож не змогла розібрати напис на стіні в потаємній кімнаті... Ви допоможете впоратися з прокляттям, Ваша Високосте? Ніхто в королівстві не хоче, щоб принца Єлизара спіткала подібна доля.

«Кортить якомога швидше познайомитися з принцом… Що в нього такого незвичайного?!» — думала Емілія саме тоді, як до зали, спускаючись сходами, увійшов юнак, у якому дівчинка безпомилково впізнала принца Єлизара. Він був трохи схожий на героїв із казок, які читав їй дідусь вечорами — високий, серйозний і трохи сумний. У нього були темні очі, що блищали, як нічне небо, і довге хвилясте волосся, що спадало на плечі. Здавалося, він усе знає — і про шепіт душ, і про те, чому Емілія сховала руки за спину. На його плащі світилася золота застібка у формі орла — така гарна, що Емілії аж захотілося доторкнутися. Вона дивилася на нього і думала: «Невже це й справді він? Той самий принц із таємницею?»