Емілія - Вікторія Беше

        Лея застигла біля стіни — ніби боялася поворухнутися. Принц Єлизар зупинився за кілька кроків від дівчат, усміхаючись їм широко. Емілія трохи насупилася. Вона не збиралася мовчати.

— Чому ви змушуєте Лею працювати? — раптово запитала вона так прямо, що Лея здригнулася.

— Лею? — здивовано повторив принц, переводячи погляд на служницю. — Ти Лея?

— Так, вона. Їй десять років, і вона працює. І мало того — голодує!.. Лея навіть не має часу на гру... У неї шрами на руках!

Єлизар мовчав. Потім тихо промовив:

— Я не знав...

— Як це — не знали? Це ж ваш замок!

— Так, це мій замок — і водночас не мій... Я бачив лише те, що мені дозволяли бачити. Мені говорили, що в королівстві лад і справедливість... Виходить, мені брехали?

— Виходить, що так! — буркнула Емілія, навіть не думаючи про те, що говорить з принцом.

Єлизар усміхнувся — сумно:

— Я мушу побачити правду сам, без чужих слів...

— Нібито йому раніше щось заважало це зробити! — продовжувала бурчати Емілія, не помітивши, що говорить уголос.

Від здивування Лея прикрила обличчя руками, а принц Єлизар, помовчавши трохи, нахилився до Емілії й відповів пошепки, так, щоб служниця не почула:

— Бо було страшно. Бо коли відкриєш очі — доведеться діяти. А я не був готовий. Але тепер... здається, настав час.

Емілія мовчала. Вона ще злилася, але більше не могла бути впевненою, що він справді винен. І водночас — що ні. З хвилину дівчинка ще мовчала, а потім знову заговорила — тихіше, але з тією ж рішучістю:

— Їй доводилося красти.

Лея затремтіла, продовжуючи стояти біля стіни. Її обличчя почервоніло, і, здавалося, їй стало важко дихати.

— Я… не хотіла, — прошепотіла вона. — Просто... просто у мене не було іншого вибору...

Настала тиша. І в цій тиші Емілія згадала себе — у школі, в магазині, на базарі, з чужими речами в кишенях, із хвацько піднятим підборіддям, ніби все правильно, ніби немає нічого поганого в тому, щоб посягати на чуже майно.

«Але я могла обійтися без цього! — думала вона, ледве стримуючись, щоб не розплакатися. — Мене не змушував голод... Я крала, бо вважала це зручним. Бо хотілося більше — і більшого...»

— Я… — почала вона, але не знала, що сказати. Вперше за довгий час їй було не байдуже, як почувається хтось інший.

Принц мовчки глянув спершу на Лею, потім на Емілію.

— Ніхто не повинен красти, щоб вижити, — сказав він тихо. — Якщо це сталося в моєму королівстві — отже, я справді не був добрим правителем.

І тоді щось змінилося в Емілії. Вона відчула, як у грудях з'являється не просто жаль, не просто сором — а бажання зробити так, щоб жодній дитині більше не довелося ховатися на базарі чи опускати очі. Вона ще не знала, як. Але знала точно — якщо вже вона стала принцесою, хоч і з характером, то повинна скористатися цією можливістю і змінити життя інших на краще.

— Це несправедливо! — сказала вона, відчуваючи нову силу, що прокидалася в ній. — Я хочу це змінити. Ви повинні змінити життя дітей у вашому королівстві!

Єлизар усміхнувся вперше — теплою усмішкою.

— Тоді, можливо, ви справжня принцеса, Ваше Високосте. І я до ваших послуг!

«Говорить так, ніби збирається врятувати моє королівство!» — продовжувала обурюватися Емілія. Що ж, нікому ще не вдавалося за день змінити свій характер.

Та саме цього дня їм довелося побачити ще одну правду. Принц запропонував пройтися замком і подивитися, як живуть і працюють слуги. І ось, коли вони минали довгий кам’яний коридор, за поворотом почули приглушені вигуки. Принц кивнув — і Емілія пішла з ним.

У світлі ліхтарів вони побачили, як кілька дітей — не старших за Лею — драяли підлогу на колінах. Один із хлопчиків невдало змахнув ганчіркою, розливши відро з водою. Над ним навис суворий чоловік із чорним паском у руці — головний паж замку. І цей пасок сягнув хлопчика.

— Що ви робите?! — вигукнув Єлизар.

Головний паж здригнувся й опустив руку. 

— Ваша Високосте! Я лише... підтримую дисципліну...

Принц зблід, голосно закричавши:

— Вийдіть. Негайно!

Коли паж пішов, діти стояли мовчки, витираючи сльози й намагаючись не дихати. Емілія відчула, як серце в неї стиснулося — через біль за дітей, за Лею. Принцеса з характером, міцно стиснувши губи, подумала: «Як при цьому Лея може думати, що принц Єлизар — найкращий правитель у світі...»

Принц стояв, мов скам’янілий. А тоді сказав:

— Віднині жодна дитина не має зазнавати насильства. І всі вони... мають грати, мріяти, вчитися...

       Того ж дня Емілія з принцом пішли до пральні — великої, прохолодної зали за кухнею, де пахло милом і вологою тканиною. У закутку, біля дерев’яного корита з теплою водою, Лея терла на дошці лляну скатертину.

— Дозволь нам допомогти, — сказав Єлизар і засунув рукави.

— Що ви, Ваше Високосте!.. — Лея здивовано глянула на нього, а потім на Емілію. — Але... це ж вам не личить...

— Тоді нам тим більше варто взятися за прання, — відповіла Емілія, згадавши, що вона насправді така ж звичайна дівчинка, з тією лише різницею, що з іншого часу. І в Леї нікого немає, а в неї є дідусь, який, попри свій вік, був для неї скелею — притулком та наставником у всьому. Окрім крадіжки, звісно.

Вони прали мовчки, сміялися, коли бризки долітали до чола, і говорили просто — ніби не принц, не принцеса, а троє дітей, які, навіть працюючи, намагалися залишатися дітьми.

       А ввечері, коли сонце заходило за обрій, принц Єлизар вийшов на балкон і, зібравши всіх радників, оголосив:

— Віднині в нашому королівстві заборонено наймати дітей на роботу. Жодна дитина не повинна працювати, щоб вижити. А ще — щодня при церквах і палацах роздаватимуть гарячу їжу для тих, хто цього потребує!

Радники зашепотіли. Хтось був здивований, хтось — обурений. Але хтось — аплодував. І Емілія аплодувала разом із ними, з гордістю подумавши:

«Варто змінитися одній людині — і зміниться світ...»