Емілія - Вікторія Беше

       Вранці Емілія прийшла до фонтану, щоб спробувати покінчити зі стражданням королівських душ. Раніше у неї не було часу роздивитися його, тож зараз дівчинка з уважністю розглядала чарівний фонтан. Він був неймовірно великого розміру, із золотим орлом, що нібито парив над кам’яною основою. З його дзьоба струменіла вода — тонка, майже прозора, але коли вона падала в чашу, то лунала так, наче шепотіли тисячі голосів. Насправді так і було.

Емілія підійшла: шепіт став виразнішим. Це були не просто звуки — це були слова. Душі старих королів благали про щось... про спокій... про вибачення... про надію.

— Вони чекають на мене, — прошепотіла принцеса Емілія.

Вона, опустившись навколішки, торкнулася вологих плит біля фонтану — і тут щось клацнуло. Плита, на яку вона спиралася, злегка здригнулася, а тоді зсунулася вбік, відкриваючи прохід униз.

Емілія, спустившись сходами, опинилася в невеличкому й зовсім темному приміщенні, окрім одного промінчика, який пробивався крізь отвір у стелі й падав на стіну навпроти. І саме там був він — загадковий малюнок. З кожним кроком, як дівчинка до нього наближалася, його лінії все більше й більше світилися м’яким бузковим сяйвом.

— Це сцена з минулого? — принцеса з характером уважно розглядала малюнок: король стояв у квітучому саду навпроти жінки з довгим сивим волоссям. У руках вона тримала серце — крихке, прозоре, мов скляне. Над ними було написано:

«Хто зрадить серце — зрадить усе».

Емілія доторкнулася до напису — й тоді пролунав голос:

— Врятувавши тебе під час війни, я хотіла від тебе лише одне: щоб кожен правитель твого роду завжди слухав голос серця і ніколи не зраджував дитинство в собі... А натомість ти знищив моє село, зруйнував мій сад, порушив обіцянку! Відтепер кожен із твого роду матиме замок, але не зможе в ньому жити по-справжньому. Усе, що здається живим, буде тінню. І лише той, хто бачить не лише себе, а й інших, зупинить шепіт душ...

— Хто бачить не лише себе, а й інших, зупинить шепіт душ... — повторила Емілія, зачаровано дивлячись на серце. — Ти покажеш мені дорогу, як знищити прокляття?

Вона доторкнулася до серця, яке дійсно було холодне, немов скло, і крихке — воно розсипалося на маленькі уламки, які закружляли довкола Емілії, мов кришталеві сніжинки. Вони танцювали в повітрі, лишаючи за собою тонкі сріблясті сліди, аж доки всі разом не злилися в єдину форму — прозорий ключ. Він кілька разів обернувся в повітрі й, мов почувши поклик, стрімко полетів у вузький напівзатемнений коридор по інший бік від малюнка. Емілія без вагань рушила слідом, притискаючи руки до грудей, ще відчуваючи на кінчиках пальців легкий холод від розсипаного серця.

Дівчинка йшла по коридору, і в самому його кінці, біля потрісканої мозаїки на стіні, стояла перша душа. Це був високий чоловік у королівському одязі, його обличчя було зворушливо знайомим: суворе, але сповнене суму.

— Я десь бачила вас... — прошепотіла Емілія. — О-о-о, ви батько Єлизара!

Душа підняла голову, сумно заговоривши:

 — Так, я батько Єлизара... Бідний мій хлопчик, на нього чекає така ж участь, що й у мене...

 — Хто зрадить серце — зрадить усе! — почула принцеса голос старої жінки.

— Чому ви... Ви зрадили своє серце?

— Я втратив віру, коли світ став іншим, ніж я уявляв його у дитинстві...

«Це погано, коли хтось втрачає віру...— подумала дівчинка, підходячи ближче до першої душі, шепіт якої змусив Емілію задуматися про важливість віри — у світ, у долю, у себе.— Мені потрібно щось придумати... Як можна повернути віру?»

Емілія згадала, як Єлизар врятував дітей у королівстві:

«Так, правильно! Це його врятує».

Дівчинка, не вагаючись, розповіла королю про те, як його син взяв правління в королівстві у свої руки, тим самим зробивши щасливими сотні дітей.

Від ключа відділився уламок і поцілив у душу, де колись було серце. Душа усміхнулася, говорячи до Емілії:

— Дякую тобі, Еміліє, за повернення віри! Ти врятувала мене.

Душа короля усміхнулася ще раз дівчинці й зникла, розчинившись у повітрі. Ключ знову кілька разів обернувся над Емілією й повів дівчинку далі. А далі вона зустрілася з душею дідуся принца Єлизара, що здавалася ще сумнішою за попередню.

— Ви також втратили віру? — запитала його Емілія.Та душа їй не відповіла, продовжуючи дивитися на неї сумними очима.

— Ви... не можете говорити? Мовчання — ваше прокляття...

Душа продовжувала дивитися на дівчинку, і чим більше вона вдивлялася в її очі, тим сумніше ставало їй на серці. Ключ заблищав, і Емілія знову почула голос, що говорив:

«Хто зрадить серце — зрадить усе!»

Дівчинка не знала, чи допоможе це, але розповіла душі про бабусю, яка закривала очі на те, що дівчинка з королівства крала в неї їжу. А коли побачила, що вона покаялася, пробачила її — лише з тією умовою, що Лея більше ніколи не буде гратися зі своєю совістю: більше ніколи не крастиме й залишиться доброю дівчинкою.

— Як бачите, мовчанню була своя причина... Ви промовчали про щось, чи хтось образив вас своїм мовчанням?

Душа спробувала поворухнути губами, але безрезультатно, ніби хтось заліпив їх медом. Тоді душа дідуся Єлизара сумно повела рукою, відтворивши стару сцену: маленький хлопчик грається з дівчинкою, дівчинка розбиває улюблений королівський кубок, плаче, а коли її запитують: «Хто це зробив?» — вона мовчить.

— Це ви були маленьким хлопчиком?

Душа кивнула у відповідь.

— І вас образило те, що дівчинка мовчала?

Знову сумний кивок.

«Він мовчав з дитинства... Його біль був великим і нестерпним для дитини, але й дівчинка...»

— Ваше Величносте, — з рішучістю заговорила до нього Емілія, — спробуйте пробачити дівчинку.

Душа хитнула головою, тим самим показуючи, що це неможливо.

— Але ви все ж таки спробуйте, будь ласка! Подумайте, вона була маленькою... Їй було страшно зізнатися в правді, а потім довгий час її терзало мовчання... Це була ваша сестра, так?