Емілія - Вікторія Беше

       Коли невидима рука потягнула Емілію, їй здалося, що цього разу дорога зайняла більше часу. Вона вже не бачила місячного сяйва, а подекуди навіть зустрічала людей зі свого життя. Рука тягла її так швидко, що вона не встигала не лише щось сказати, а й навіть поворухнутися. Нарешті Емілія опинилася у місці, яке осліпило її своєю дзеркальністю. Вона заплющила очі, а коли розплющила — побачила, що стоїть посеред величезної кімнати: стіни, підлога й навіть стеля були зроблені з дзеркал. Вони відбивали її з усіх боків — але це були різні Емілії. Одна — маленька, заплакана дівчинка. Інша — сердита, яка намагалася розбити дзеркало. Ще одна — самотня, з порожніми очима, дівчинка, що сперечалася сама з собою. Дзеркал було так багато, що Емілія збилася з ліку. Вони показували різні ситуації з її життя, і лише одне стояло осторонь. У найдальшому дзеркалі, на подив Емілії, її зовсім не було. Це було дзеркало без відображення.

— Цікаво... — мовила Емілія, роздивляючись відображення. — Це ви так бажаєте, щоб я з більшою глибиною зазирнула в себе, пані відьмо?

Відьма нічого не відповіла. Натомість кожне з відображень почало рухатися, намагаючись щось їй сказати без слів.

— Чекайте! Я розумна, але не настільки! — вигукнула дівчинка, підійшовши до найближчого дзеркала. Це було дзеркало з відображенням сердитої Емілії. Вона доторкнулася до нього й побачила, як колись давно побила хлопчика із сусіднього будинку за те, що він обізвав її горилою й смикнув за косичку. Хлопчик заплакав, йому було боляче, але через сором і сором’язливість він нікому про це не сказав, продовжуючи ночами плакати від образи.

— Я не знала, що так його образила... Шкода... — тихо прошепотіла Емілія. Дзеркальний спогад одразу ж показав іншу ситуацію: її посварила вчителька за неохайно виконане домашнє завдання, а вона, розлючена, штовхнула на вулиці кошеня. Кошеня перечепилося через камінь на шкільному подвір’ї, забило лапку і почало кульгати.

— Це відбулося через мене?.. — заплакала дівчинка.

Дзеркало показувало ще й інших, кому вона колись завдала болю. Вона побачила день, коли, будучи не в гуморі, нагрубила дідусеві за те, що він дуже повільно ходить. Через це вони запізнилися на день народження її друга, і вона сіла поодаль від нього. Дідусь їй нічого не сказав, але довго сидів із сумним обличчям, а потім у нього розболілося серце, і довелося викликати швидку. Тоді Емілія й гадки не мала, що йому стало погано через неї. Але тепер, дізнавшись про це, вона гірко заплакала, шкодуючи, що так часто була сердитою без вагомої причини.

— Прошу пробачення... — мовила Емілія, звертаючись до сумних відображень у дзеркалі. — Я більше ніколи не буду робити комусь боляче, якщо цей хтось не причинив болю мені... Пробачте мене, будь ласка. Я більше не буду сердитою Емілією.

Дзеркало почало повільно зникати, ніби розвіювалось, як кульбаба на вітрі. Тоді дівчинка підійшла до іншого дзеркала — з нього на неї дивилася вона сама, заплакана. Емілія доторкнулася до цього відображення, і дзеркало нагадало їй день, коли вона загубилася у місті. Їй було страшно. Вона довго блукала вулицями, аж раптом почула позаду знайомий голос:

— Емілія, я гадав, що ніколи тебе не знайду!

Дідусь підійшов до неї, обійняв і, переконавшись, що з нею все гаразд, знову пригорнув:

— Не бійся, золотце, дідусь завжди поруч. А якщо знову загубишся — зазирни в ліву кишеню. Там завжди буде листок з адресою й номером мого телефону.

Емілія витерла сльози й посміхнулася, звертаючись до відображення дідуся:

— Дякую тобі, дідусю, що ти завжди поруч... 

Обидва дзеркала одразу зникли, залишивши по собі лише приємний слід у серці. Потім зникло ще одне дзеркало, потім ще одне, ще... поки не залишилося останнє — те саме, з пустим відображенням. Емілія підійшла до нього, готуючись побачити те, що воно їй покаже. Але воно нічого не показувало — лише її справжнє відображення. Дівчинка кілька хвилин уважно дивилася на себе, а потім, зібравшись із духом, промовила:

— Ти — Емілія. Дівчинка з характером, яка пробачає себе за грубість, за невихованість, за брехню і за крадіжку... Я пробачаю себе.

Відображення в дзеркалі посміхнулося їй, і вона зрозуміла, що це вона сама собі посміхається.

— Усе, що здається живим, буде тінню. І лише той, хто бачить не лише себе, а й інших, зупинить шепіт душ… — почула Емілія голос відьми.

 Серце її забилося швидше. Вона згадала, що спочатку не бачила ні себе, ні інших. А потім, зовсім за короткий час, навчилася бачити. І з цим прийшло полегшення — й відчуття, що з її власним шепотом душі покінчено: вона стала іншою. А отже, на неї чекає нове життя.