Емілія - Вікторія Беше

Душа кивнула у відповідь.

— Це була ваша молодша сестра, і їй було страшно, а потім соромно... Пробачте її, знайдіть і обійміть — певна, що вона чекає на ваші обійми й довгоочікуване: «Я тебе пробачаю, сестро!»

Старий король заплакав. Емілія ніколи б не подумала, що душа може плакати. Потім від ключа відділився уламок і поцілив у душу, де колись було серце. Душа з полегшенням зітхнула, говорячи до Емілії:

— Дякую тобі, Еміліє! Ти врятувала мене... Не хвилюйся, я обов’язково знайду свою сестру й поговорю з нею.

Душа дідуся Єлизара витерла сльози й зникла, розчинившись у повітрі.

Ще було безліч душ, що шепотіли. Емілія звільняла їх від прокляття, а вони, натомість, вчили її на прикладі, якою потрібно бути, щоб бути щасливою.

Втомлена, виснажена, Емілія йшла за останнім уламком, добре розуміючи, куди він її приведе — до останньої душі, з якої все почалося.

— Ви пращур принца Єлизара? — запитала вона, підійшовши до душі, яка стояла біля самого виходу з таємної кімнати. — З вас все почалося, так?

— Мені ніколи не відмитися від мого гріха! — у відповідь сказав високого зросту привид. — Вже тисячу разів я пошкодував про свій вчинок, але що робити — минулого не повернути... Я розчарую тебе, дівчинко: тобі ніяк не зняти з Єлизара прокляття.

— Чому? — здивувалася Емілія. Не такої відповіді вона чекала від пращура принца.

— Прокляття може знятися лише тоді, коли я зникну! — сумно звучав не лише його голос, сум бачився не лише в його очах, вся його постать, його руки та емоції говорили про смуток, що переповнював його душу. — А я ніколи не зникну...

— Чому Ви так думаєте? — запитала його Емілія, намагаючись не дратуватися. — Ви розкаялися, а це головне, адже Ви розкаялися, Ваше Величносте?

— Так, безперечно, я шкодую, що проявив жорстокість. Була б можливість — я б із щирістю попросив у відьми пробачення, та де її шукати? Цілком можливо, що вона вже вмерла — навіть відьми не живуть вічно.

«Він має рацію...» — подумала Емілія, накручуючи на палець локон волосся. Вона завжди так робила, коли намагалася заспокоїтися. А слова старого короля дійсно змусили її хвилюватися. Емілія хотіла, щоб душі опинилися на свободі — це правда, але в першу чергу вона хотіла врятувати Єлизара.

— Хто зрадить серце — зрадить усе! — почула вона голос старої жінки.

— Ну, звісно — серце! Як я про це не подумала?! Ваше Величносте, йдіть за мною, будь ласка.

Вони підійшли до малюнка зі старою відьмою. Емілія доторкнулася до місця, де було серце, і відразу перед ними з’явилася жінка з довгим сивим волоссям.

— Вітаю, пані відьмо! Ви нас пробачите за те, що ми Вас потурбували?

— Я на вас чекала, тож усе добре... Що ж, принц Єлизар у безпеці, тож не хвилюйтеся! Я тебе пробачаю, душе, що заблукала.

Відьма простягнула руку з довгими нігтями до останнього уламку і, змахнувши рукою, поцілила у пращура принца Єлизара. Душа здригнулася, а потім, поклонившись низько, розчинилася у повітрі.

— Дякую Вам, пані відьмо, що зняли прокляття з роду принца Єлизара! — Емілія була така рада, що готова була обійняти відьму.

— Та що там... Я давно збиралася це зробити — мене занадто сильно турбував шепіт душ.

— Але все ж таки дякую Вам! — дівчинка вклонилася жінці, щиро посміхаючись їй. Вона сама не знала, що її ощасливило: чи то порятунок душ, чи то порятунок Єлизара, чи то думка про те, як розквітне Лея від щастя, коли дізнається, що принц вільний.

Відьма усміхнулася їй у відповідь і, розкривши долоню, відправила до неї маленький кристалічний уламок.

— Що це? — запитала відьму дівчинка, вже знаючи відповідь на запитання. Уламок призначався для її дідуся. — З моїм дідусем усе добре?

— Якраз це ти маєш з’ясувати! — відповіла відьма, клацнувши пальцем. Вона раптом зникла, а Емілія відчула, як невидима рука, схопивши її, потягнула до неї додому.

— Сподіваюся, з дідусем усе буде добре...