Емілія - Вікторія Беше

       Емілія розплющила очі. Вона сиділа під старою вишнею у дідусевому саду. Яскраве сонце золотило листя, вітерець гойдав гілки, і крізь рожеві пелюстки пробивалося зігріваюче світло. У руці вона тримала щось тепле — червоне намисто. Те саме. Справжнє.

«Це все було насправді!» — подумала Емілія, витираючи сльози. Серце калатало — ні від страху, ні від жалю, а від чогось нового: щирого, сильного й світлого. Вона рішуче підхопила поділ сукні й побігла вулицею вниз — просто на базар. Дорога була довгою, але здалася їй короткою, адже вона більше не боялася зізнатися у своєму гріху.

Прибігши на базар, Емілія обійшла його декілька разів, аж поки не знайшла жінку, з прилавка якої вкрала червоне намисто. Вона мовчки дивилася на дівчинку, і в Емілії з’явилося відчуття, що жінка на неї чекала.— Це... ваше, — прошепотіла Емілія, простягаючи намисто. — Пробачте мені, будь ласка. Я більше ніколи… ніколи не візьму чужого. І не збрешу. І не ображу нікого... Я вже інша.

— Це вже точно твоя річ! — відповіла жінка, продовжуючи пильно дивитися на дівчинку.

— Як? — здивувалася Емілія, думаючи, що тон голосу жінки доволі їй знайомий.

— Твій дідусь вже заплатив мені за нього.

— О-о-о!..

— Він тобі не говорив?.. Що ж, я отримала кошти за намисто, тож залиш його у себе — воно твоє.

 — Ні, що ви! Я не можу користуватися краденими речами, навіть якщо за них заплатили... — Емілія говорила щиро, від самого серця, твердо вирішивши таємно повернути всі речі, що вкрала. Одне діло — коли ти просиш пробачення у старої жінки, але зовсім інша справа — коли весь клас дивиться на тебе з недовірою. Емілія добре розуміла, що нікому з класу краще не знати, що вона колись крала, бо не матиме більше друзів і не буде їй більше довіри.

Жінка подивилася на дівчинку довго-довго, а тоді, не сказавши ні слова, взяла намисто й легенько торкнулася пальцями її щоки. У тому дотику, окрім чогось знайомого, було все — пробачення, розуміння й, можливо, навіть маленька подяка. Емілія ледь усміхнулася, а потім щодуху побігла додому.

Дідуся дівчинка не знайшла у його кімнаті. Його не було ні на кухні, ні в кабінеті. Емілія зіткнулася з ним, виходячи з дому.

— Дідусю... пробач мені. Я дуже винна. Я більше так не буду, і я… дуже тебе люблю, — прошепотіла Емілія, обіймаючи його.

Дідусь зітхнув, обійняв її у відповідь і сказав:

— Я знаю, золотце. Ти в мене добра дівчинка. А добрі — часом помиляються, але завжди повертаються. Ти повернула намисто?

— Так, — відповіла Емілія, зовсім не дивуючись, як дідусь дізнався, що вона віддала намисто. Дівчинка вже побачила не одне диво, тож у питанні дідуся не помітила нічого дивного. — Завтра я хочу повернути всі речі законним господарям. Але, дідусю... чи підеш ти зі мною до магазину? Я не можу туди піти сама, і в мене немає грошей...

— Я вже був там і заплатив за все, що ти взяла, золотце. Не хвилюйся, все добре. Просто більше ніколи так не роби, добре?

— Добре, дідусю! — Емілія відпустила дідуся, зробивши крок від нього. — Але... але я повинна туди піти, щоб вибачитися...

— Я вже вибачився і за тебе, і за себе. Не переймайся цим.

— Але чому ти вибачався за себе? Ти ж нічого не зробив! Це я раніше оступилася... Ти не повинен був вибачатися, дідусю! — Емілія знову відчула сором за свої вчинки.

— Еміліє, — дідусь з ніжністю погладив її по голові, — провина, в першу чергу, завжди на мені. Це я тебе виховав, я за тебе відповідаю... Ну добре, йди відпочивай, у тебе був виснажливий день. Про все інше поговоримо завтра.

Наступного ранку сонце світанку торкнулося її щоки, коли вона вийшла з дому, міцно тримаючи портфель. Шкільний двір був ще напівпорожній, але біля воріт стояли двоє новеньких. Здається, вона вже їх знала.

«Це справді вони? — подумала Емілія, не вірячи своїм очам. — Це надзвичайний збіг чи подарунок долі?!» 

— Привіт, — усміхнулася вона. — Ви новенькі?

— Так, — відповіла дівчинка. — Я — Лея. А це мій брат Єлизар.

— Дуже приємно познайомитися, — Емілія широко усміхнулася, назвавши своє ім’я. — Пропоную відразу обійти всі формальності і стати справжніми друзями. Що скажете?

— Ми тільки за! — в один голос відповіли хлопчик з дівчинкою.

Діти щасливо засміялися і, тримаючись за плечі, ступили на стежку, яка тепер була зовсім іншою.