Емілія - Вікторія Беше

       Жила собі дівчинка на ім’я Емілія. Не принцеса, не чаклунка, навіть не відмінниця, а просто дівчинка з сумними зеленими очима, хмурою посмішкою та дуже непростим характером. Вона могла легко образитися, ще легше — розсердитися, часто ображала інших і сперечалася зі старшими. Їй категорично не подобалося, коли її виправляли. Вона часто сердито відповідала вчителям і не дуже любила вибачатися. Але найбільшою проблемою Емілії було те, що вона любила щось поцупити. Дівчинка вірила, що «взяти щось без дозволу» — це не зовсім крадіжка, якщо тобі справді хочеться.

Спочатку вона цупила в однокласників: рожева резинка у Наді, барвистий пензлик у Кості, брелок-янгол із сумки Олі... Емілія крала ці речі тихенько, навіть із насолодою. Здавалося, це маленький секрет, і ніхто ніколи не дізнається про скриньку з її скарбом...

Одного разу в школі вона побачила в Оксани гарну ручку з блискітками. Без жодних докорів сумління вона поклала її до свого пеналу, говорячи до себе: «Мені вона потрібніша!», коли хтось кашлянув за її спиною.

— Е-е-е, пробач, а чи не твоя це річ? — промовила дівчинка в синіх окулярах. Емілія не бачила її раніше в класі.

— А тобі яке діло? — нахмурилася Емілія.

— Жодного! — відповіла дівчинка, продовжуючи пильно дивитися на неї. — Просто думаю, що в тебе гарне серце. Йому тільки трішки заважає пил. Може, варто спробувати його витерти?

— Що? Про що ти?! — пирхнула Емілія й пішла геть.

В інший день маленька крадійка пішла до магазину. Це був великий продовольчий магазин із секцією іграшок на різний вік. Емілія взяла маленького іграшкового динозавра й, сховавши його в кишені, пішла вибирати цукерки.

— Тебе не вчили вдома, що погано брати чуже? — запитала її бабуся, зважуючи печиво. — Може, спробуєш сьогодні вчинити інакше?

Емілія опустила очі, але замість вибачення просто поклала фігурку назад і мовчки втекла.

Після випадку в магазині дівчинка кілька днів нічого не крала, стримуючись з усіх сил. Але не змогла пройти повз червоного намиста, що продавалося на базарі. Воно було таке гарне і нагадувало калину — так і просилося до кишені. Емілія взяла його з прилавку й, сховавши у складці сукні, пішла додому, радіючи, що її вчинок залишився непоміченим.

Але дівчинка помилялася. Був один свідок — дідусь. Він мовчки заплатив за намисто й повільно рушив додому. Його постава була похилою, ніби на плечі впала тінь — важка, болісна.

Коли він прийшов додому, онуки ще не було. Дідусь, не маючи іншого вибору, зайшов до її кімнати й знайшов скриньку. Не золоту — звичайну картонну. Але всередині — зовсім не звичайне: резинки, кульки з іграшками, цукерки, браслети, ручки та олівці. Ці речі були йому незнайомі, а отже — відповідь одна: онука їх украла.

— Емілія... — дідусь тремтячими руками тримав скриньку. — Як це так...?

До кімнати зайшла дівчинка, весело наспівуючи собі пісеньку.

— Дідусю? — намисто випало з її рук, і червоні намистинки розсипалися по підлозі, постукуючи одна об одну, немов у передчутті чогось важливого. Вони покотилися в різні боки, залишаючи за собою слід, схожий на маленький розбитий гріх.

— Це не може бути твоїм, а отже... я правильно все зрозумів, Емілія?

— Намисто мені подарував друг! — поспішно відповіла вона, ховаючи погляд.

— Тобі правда його подарував друг?

Онука почервоніла, знітилася. Вперше вона не знала, що відповісти.

— Я просто... вони мені подобались...

— Тобі ніхто не дарував цього. І ти знала, що не можна брати, — м’яко, але строго мовив дідусь. — Ти розчарувала мене.

Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-яке покарання. Емілія втекла до саду, розплакавшись від сорому, зневаги до себе. Вона вперше у житті відчула, що погано брати чуже. Впала дівчинка під вишнею, і саме тоді біля неї з’явилася жінка. Вона мала довге сріблясте волосся, а одягнена була в щось схоже на дощову хмару — легке й трохи прозоре.

— Ти плачеш, бо тебе викрили, чи бо зрозуміла? — спокійно запитала вона.

Емілія здригнулась, але відповіла чесно:

— І те, й інше...

— Крадіжка — це не просто вчинок. Це слід. Він залишається на серці. Як сльоза на склі — не видно здалеку, але вона є. Хочеш стерти цей слід?

— Так, —прошепотіла дівчинка.

— Добре, — посміхнулася жінка. — Я бачу, що ти дійсно щира і більше ніколи не будеш красти — ні у друга, ні в магазині.

— Звідки ви дізналися про магазин? — запитала дівчинка, витираючи рукою заплакані очі.

— Я спостерігала за тобою деякий час, щоб зрозуміти, чи гідна ти моєї допомоги... Що ж, бачу твою щирість, тому дарую тобі шанс змінитися.

— Я дійсно можу, ще не пізно?

— Ніколи не пізно, якщо є бажання змінитися! — відповіла жінка, тепло посміхаючись. — Я подарую тобі нове життя — життя принцеси. Але твій характер залишиться при тобі. Всі зватимуть тебе «принцеса з характером» і недолюблюватимуть, аж поки ти справді не змінишся. Готова до нового життя?

Емілія кивнула. І в ту ж мить перед очима запаморочилося, а потім дівчинка заснула й побачила найдивніший сон у житті, хоча, можливо, це був і не сон зовсім...

Вона опинилася в розкішній залі з колонами й високою стелею. На ній була розкішна сукня, а в косах — десятки зірок-камінців.

— Тепер я принцеса з характером, — сказала дівчинка, розглядаючи себе в дзеркальній стелі. — Потрібно скористатися можливістю і змінити себе... Мені ніхто не скаже, що я з характером! Я готова до змін.