Ті, що знають, про що шепоче вітер… - Картава Ната
Всі твори автора ⟹ Картава Ната “Ті, що знають, про що шепоче вітер” — це історія про маленьке село, де кожне дерево має свою історію, таємницю і магію. Верба, що росте біля річечки, липа коло старої криниці, каштан на краю городу і золота груша у саду діда Платона — всі ці дерева не просто прикрашають село, вони зберігають у собі спогади про минулі покоління. Під їхніми гілками діти граються, молодь мріє, а старожили згадують минуле. Дерева тут — мовчазні свідки радощів і смутку, вони знають більше, ніж можуть сказати. Ця тепла й загадкова історія перенесе вас у світ, де природа зберігає найпотаємніші секрети, а вітер розповідає свої казки лише тим, хто здатен слухати.
У селі завжди ховається щось незвичайне, тільки треба добре придивитися. Тут у кожному дворі, на кожному пагорбі, за кожним старим тином – своя історія, свої таємниці. Але справжня магія — у деревах.
Вони, як мовчазні сторожі часу, бачили більше, ніж будь-яка людина. Вони пам’ятають, як народжувалися й помирали покоління, як змінювалися епохи. Кожне дерево в селі не просто частина пейзажу — воно свідок історії, хранитель радості й смутку.
Ось, на луці, величезна стара верба. Її гілки розлогі, мов крила казкового птаха, і під нею люблять збиратися дітлахи. Верба стоїть тут ще з тих часів, коли й села не було, а тільки дика природа. Під її корінням протікає маленька річечка, у якій діти ловлять головастиків, що тут звуть “пуговками”. Весело, шумно, з бризками води й дитячими вигуками. А верба, мов добра бабуся, слухає їхні сміхи, зберігаючи в собі спогади про кожне дитинство, яке минуло під її тінню.
Біля криниці росте липа, що по віку рівна вербі. Під липою любить збиратися молодь. Вони шепочуться, будують секретні плани, мріють про майбутнє. Липа вже й не рахує, скільки таємниць вона чула — від перших несміливих зізнань у коханні до фантазій про великі пригоди. Вона мовчазно зберігає все під своїм шатром, немов мудра старійшина.
У баби на краю городу стоїть каштан. Він старезний, його товсті гілки схиляються до землі, а на верхівці ховалися ми з сестрою, коли баба сердито гукала нас за чергову витівку. Каштан був нашою фортецею, місцем, де ми могли сховатися від усього світу. А баба, хоч і бурчала, все одно знала, де ми, і з усмішкою спостерігала, як ми граємося.
Та найбільша гордість села — груша діда Платона. Скільки років цій груші, ніхто вже й не пам’ятає.
Вона росла ще тоді, коли сам дід був молодий. Її плоди такі ж солодкі й золотаві, як і в його юності. Щоосені груша щедро обсипає землю своїми соковитими грушками, немов дарує частинку минулого кожному, хто скуштує їх.
У цих деревах живе пам’ять. Вони – більше, ніж просто частина ландшафту. Вони – це душа села. І, можливо, якщо дуже тихо постояти під їхньою тінню, можна почути шепіт минулих поколінь, відчути дотик часу й зрозуміти, що всі ми – частинка цієї великої, нескінченної історії.
Кінець
