Маятник Фуко - Умберто Еко

Тим часом медіуми неначе заклякли, хрипко дихаючи, їхні обличчя напружилися й викривилися, немов вони безуспішно намагалися випорожнитися. Світло від жарівниці потьмяніло, поплічники Мадам Олькотт погасили всі ліхтарі, що стояли на підлозі. Церква була освітлена лише слабким світлом ліхтарів з нави.

Поступово відбувалося чудо. З вуст Тео Фокса почало виходити щось на подобу білуватої піни, яка помалу твердла, й така сама піна дещо пізніше почала виходити з вуст його братів.

«Братусі», підлесливо муркотіла Мадам Олькотт, «натужмося-бо, ось так, отак…»

Танцюристи нервово й істерично співали, хитали на всі боки головами, їхні крики спершу були конвульсивними, відтак перейшли у харчання.

Медіуми виділяли якусь речовину, спершу газоподібну, відтак згуслу, схожу на лаву, на білковину, яка звивистими, зміястими рухами повільно розходилася, піднімалася й опускалася, ковзала їм по плечах, по грудях, по ногах. Я не розумів, звідки вона виходила — з пор їхньої шкіри, з рота, з вух, з очей. Юрба напирала вперед, щораз ближче підступаючи до медіумів та до танцюристів. Я позбувся будь-якого страху: впевнений, що загублюся у стовпищі, я вийшов з рубки, остаточно віддаючи себе на поталу випарів, що розходилися під склепіннями.

Над медіумами мерехтіла люмінесцентна зона з розмитими, молочно-білими контурами. Речовина почала відриватися від них і набувати якихось амебових форм. Від маси, що виходила з одного із братів, відірвалося щось на подобу вістря, яке, звиваючися, знову наблизилось до його тіла, воно скидалося на тварину, яка хоче його дзьобнути. На кінчику вістря утворилися два втяжні відростки, неначе ріжки великого равлика…

Заплющивши очі, з ротом, повним піни, не припиняючи крутитися дзигою, танцюристи, наскільки дозволяв простір, почали довкружний рух навколо Маятника; якимось дивом їм удавалося не перетинати його траєкторії. Крутячись дедалі швидше, вони відкинули свої берети, розвіюючи довге чорне волосся, і здавалося, що голови от-от зірвуться їм із ший. Вони завивали, як того вечора в Ріо — гу-у, гу-у, гу-у-у-у…

Білі утворення починали набувати обрисів, одне з них набрало приблизних контурів людської подоби, інше все ще було схоже на фалос, на бульбашку, на скляну посудину, третє ж виразно набувало вигляду птаха, сови з великими очицями, настовбурченими вухами та викривленим дзьобом, схожої на літню вчительку природознавства.

Мадам Олькотт почала допитувати першу з’яву: «Келлі, це ти?» І зі з’яви видобувся голос. Це, безперечно, говорив не Тео Фокс, це був далекий голос, який ледве вимовляв: «Now… I do reveale, а… а mighty Secret if you marke it well…»[293]

«Так, так», наполягала Олькотт. Голос продовжував: «This very place is call’d by many names… Earth… Earth is the lowest element of all… When thrice yee have turned this Wheele about… thus my greate Secret I have revealed…»[294]

Teo Фокс зробив жест рукою, ніби благаючи пощади. «Розслабся лише трішки, затримай його…» Відтак вона звернулася до подоби сови: «Я впізнаю тебе, Кунрате, що ти хочеш нам сказати?» Сова, здавалося, заговорила: «Алилу…Яах… Алилу…Яах… Was…»

«Was?»

«Was helfen Fackeln Licht… oder Briln… so die Leut… nicht sehen… wollen…»[295]

«Ми хочемо», говорила Мадам Олькотт, «скажи нам, що ти знаєш…»

«Symbolon kósmou… tâ ántra… kai tân enkosmiôn… dunámeôn erithento… oi theológoi…»[296]

Лео Фокс теж був на грані виснаження, голос сови почав слабнути. Лео нахилив голову, на превелику силу втримуючи з’яву. Невблаганна Мадам Олькотт звеліла йому триматися і звернулася до останньої з’яви, яка тепер теж набула антропоморфних обрисів. «Сен-Жермене, Сен-Жермене, це ти? Що ти знаєш?»

З’ява взялася наспівувати якусь мелодію. Мадам Олькотт звеліла музикантам стишити гуркіт, танцюристи вже не завивали, але продовжували свої піруети, щораз більше знемагаючи.

З’ява співала: «Gentle love this hour befriends me…»[297]

«Це ти, я впізнаю тебе», заохотливо сказала Мадам Олькотт. «Говори, скажи нам, де, що…»

З’ява промовила: «Il était nuit… La tête couverte du voile de lin… j’arrive… je trouve un autel de fer, j’y place le rameau mystérieux… Oh, je crus descendre dans un abome… des galeries composées de quartiers de pierre noire… mon voyage souterrain…»[298]

«Це обман, обман», закричав Альє, «браття, всі ви знаєте ці слова, це з Trés Sainte Trinosophie[299], це ж я написав, будь-хто може прочитати це за шістдесят франків!» Він підбіг до Ґео Фокса і почав шарпати його за руку.

«Зупинись, негіднику», верещала Мадам Олькотт, «ти вб’єш його!» «Байдуже!» загорлав Альє, стягаючи медіума з крісла.

Ґео Фокс спробував утриматися на ногах, хапаючися за своє власне виділення, яке, падаючи разом з ним, розійшлося, шумуючи, по підлозі. Ґео впав у калюжу клейкої речовини, яку він продовжував виділяти, відтак застиг без життя.

«Зупинись, безумцю», верещала Мадам Олькотт, кидаючись на Альє. А тоді до інших двох братів: «Тримайтеся, малюки, вони ще мають заговорити. Кунрате, Кунрате, скажи йому, що ви справжні!»

Лео Фокс, аби врятуватися, пробував втягнути в себе сову. Мадам Олькотт стала в нього за плечима і стиснула йому скроні, щоб підкорити своїй волі. Сова зрозуміла, що от-от зникне, і збунтувалася проти того, хто її породив: «Тьху, тьху, Diabolos», сичала вона, намагаючись видзьобати йому очі. Лео Фокс забулькотів, немовби йому перерізали сонну артерію, і впав на коліна. Сова зникла, перетворившись у бридку твань (з писком фіііі, фіііі), у яку, задихаючись, упав медіум і знерухомів, сповитий нею. Розлючена Олькотт звернулася до Тео, який мужньо тримався: «Говори, Келлі, ти мене чуєш?»

Келлі вже не говорив. Він намагався відірватися від медіума, який тепер верещав, наче йому виривали нутрощі, й пробував втягнути те, що виділив, б’ючи руками порожнечу. «Келлі, безвухий, не пробуй обманювати знову», репетувала Олькотт. Але Келлі, неспроможний відірватися від медіума, намагався задушити його. Він приклеївся до останнього з братів Фоксів, наче жуйка, від якої той даремно силкувався відкараскатися. Врешті Тео теж упав на коліна, закашлявся, змішуючись із паразитичною істотою, що його пожирала, і покотився по землі, борсаючись, наче охоплений полум’ям. Те, що було Келлі, спершу вкрило його саваном, а потім випустило дух, розтанувши, і залишило його на долівці, спустошеного і зменшеного до половини самого себе, схожого на мумію дитини, забальзамовану Салоном. У цю саму мить чотири танцюристи в унісон зупинилися, замахали раменами в повітрі, впродовж декількох секунд вони здавалися потопельниками, що стрімголов поринають у глибину, відтак безсило впали, скімлячи, мов цуценята, і прикриваючи собі голови руками.

Тим часом Альє перебрався знову на кружґанок, витираючи собі піт із чола носовичком, який прикрашав кишеньку його піджака.