Маятник Фуко - Умберто Еко

Щоб бути якнайменш помітним, я впав на підлогу, скорчившись майже в позі плода. В мене швидко гупало серце й цокотіли зуби.

Треба було розслабитися. Я почав ритмічно дихати носом, поступово збільшуючи інтенсивність вдихання. Гадаю, саме так людина під тортурою може навмисне втратити притомність, аби уникнути болю. І справді, я відчув, як повільно падаю в обійми Підземного Світу.

113

Наша справа — се таємниця в таємниці, таємниця того, що залишається прихованим, таємниця, пояснити яку може лише інша таємниця; се таємниця про таємницю, яка живиться таємницею.

(Джафар-аль-Садік, шостий Імам)

Я поволі повертався до свідомости. Чув звуки, мене разило світло, тепер уже яскравіше. Відчував, що в мене затерпли ноги. Спробував поволеньки підвестися, не роблячи галасу, й мені здалося, що я лежу на купі морських їжаків. Наче Русалонька. Зігнувшися, я зробив декілька безшумних рухів навшпиньки, і мої страждання зменшилися. Лише тоді, обережно роззирнувшися праворуч та ліворуч і переконавшися, що рубка залишається радше в тіні, я нарешті зміг оцінити становище.

Нава була повністю освітлена. Її освітлювали ліхтарі, і тепер їх були десятки й десятки, їх несли учасники, що прибували з-поза моїх плечей. Виходячи, безперечно, з таємного переходу, вони йшли процесією ліворуч мене, заходячи на хори й розташовуючись у наві. Господоньку, сказав я собі, Ніч на Лисій Горі, версія Волта Діснея.

Вони не галасували, лише шепотіли, але всі разом створювали виразний гомін, як у масовій сцені в опері: рабарбар, рабарбар.

Ліворуч від мене на підлозі півколом стояли ліхтарі, доповнюючи видовженою дугою східний згин хорів, а крайньою південною точкою цього псевдопівкола торкаючися статуї Паскаля. Там була палахуща жарівниця, на яку хтось кидав трави, есенції. Дим доходив до моєї рубки, висушуючи мені горло і викликаючи відчуття гарячкового очманіння.

Серед мерехтіння ліхтарів я помітив, що в центрі хорів щось гойдається, якась тендітна, рухома тінь.

Маятник! Маятник уже не коливався на своєму звичному місці посередині хрестовини. Його збільшена версія була підвішена до Ключа склепіння в центрі хорів. Куля була більшого розміру, а шнур товщий, схожий на грубий конопляний мотуз або ж на сплетену з металевих жилок линву.

Тепер Маятник був велетенським, так він, мабуть, виглядав у Пантеоні. Наче місяць у телескопі.

Вони забажали відновити його в тому вигляді, який він мав коли його, мабуть, уперше, за півтисячоліття до Фуко, випробовували тамплієри. Аби дозволити йому вільно коливатися, вони усунули деякі елементи внутрішньої структури й утворили в амфітеатрі хорів неоковирну симетричну антистрофу, позначену ліхтарями.

Я запитав себе, яким чином Маятник зберігав постійність коливань, адже під підлогою хорів не могло бути магнетичного регулятора. За хвилю я все зрозумів. На краю хорів, поблизу дизельних моторів стояв якийсь тип, котрий — готовий переміститися по-котячому вслід за переміщенням площини коливань — кожного разу, коли куля наближалася до нього, легким і точним порухом руки штовхав її, незначним доторком пальців давав їй імпульс.

Він був зодягнений у фрак, наче Мандрейк. Згодом, побачивши інших його товаришів, я зрозумів, що то був штукар, ілюзіоніст Petit Cirque Мадам Олькотт, професіонал, що вмів дозувати натиск пальців, він мав міцний зап'ясток і вмів майстерно орудувати нескінченно малими відхиленнями. Можливо, він мав дар відчувати крізь тонку підошву своїх блискучих черевиків вібрування течій і рухати руками відповідно до логіки кулі й логіки землі, на поклик якої відповідала куля.

Тепер я бачив і його товаришів. Вони метушилися в наві поміж автомобілями, прослизаючи повз draisiennes[282] та мотоцикли, майже котилися в тіні, хтось із них вносив на просторий кружґанок в глибині трон і вкритий червоним сукном стіл, ще хтось розставляв ліхтарі. Ці крихітні, цокотливі нічні постаті були схожі на рахітичних дітей, я помітив монголоїдні риси й лису голову одного з них, що проходив поблизу мене. Freaks Mignons Мадам Олькотт, огидні крихітні потвори, яких я бачив на афіші у книгарні Слоан.

Весь цирк був у повному складі, як персонал, охорона, хореографи ритуалу. Я побачив Алекса та Дені, Гігантів Авалону, сповитих у лати із заклепаної залізом шкіри, справді гігантського зросту, з білявим волоссям; вони сперлись об велику масу Obéissant, схрестивши в очікуванні руки.

Я не мав часу ставити собі інші запитання. Урочисто ввійшов якийсь чоловік, простягнутою рукою наказуючи тишу. Я впізнав Браманті лише завдяки тому, що він мав на собі шкарлатну туніку, білий плащ та митру, які я бачив на ньому того вечора у П'ємонті. Браманті наблизився до жарівниці, щось кинув туди, з неї вихопився спалах полум’я, а відтак і густа, біла хмара диму, і навою повільно розійшовся запах. Як у Ріо, подумав я, як на алхімічному святі. А я не маю аґоґо. Я підніс до носа й рота хустинку, наче фільтр. Але Браманті все одно роздвоївся в моїх очах, а Маятник коливався передо мною у безлічі напрямків, наче каруселя.

Браманті розпочав свою псалмодію: «Áлеф бет ґíмель дáлет ге вав зáїн хет тет йод каф лямед мем нун сáмех áїн пе цáде коф реш шін тав![283]»

Юрба відповідала молитвою: «Пармесієль, Падієль, Камуель, Азелієль, Бармієль, Ґедієль, Асирієль, Масерієль, Дорхтієль, Узієль, Кабарієль, Райсієль, Симієль, Армадієль…[284]»

Браманті подав знак, із натовпу хтось вийшов і став навколішки у нього в ногах. Я побачив його обличчя лише на мить. То був Ріккардо, чоловік зі шрамом, художник.

Браманті ставив йому запитання, і той відповідав, проказуючи напам’ять формули ритуалу.

«Хто ти?»

«Я адепт, іще не допущений до найвищих таїнств Тресу. Я готувався в тиші, в аналогічній медитації над таємницею Бафомета, усвідомлюючи, що Великий Твір обертається навколо шести недоторканих печатей і що лише в кінці ми пізнаємо таємницю сьомої».

«Яким шляхом тебе прийняли?»

«Через перпендикуляр до Маятника».’

«Хто тебе прийняв?»

«Містичний Посланець».

«Ти б упізнав його?»

«Ні, адже він був у масці. Я знаю лише Лицаря, який займає ступінь, вищий від мого, а той знає Наометра, на ступінь вищого від нього, і кожен знає лише одного. І я бажаю, щоб було так».

«Quid facit Sator Arepo?»

«Tenet Opera Rotas».

«Quid facit Satan Adama?»

«Tabat Amata Natas. Mandabas Data Amata, Nata Sata».[285]

«Ти привів цю жінку?»

«Так, вона тут. Я передав її тому, кому мені було звелено. Вона готова».

«Іди й чекай».

Діалог розгортався французькою мовою, далекою від досконалости з обох боків. Відтак Браманті сказав: «Браття, ми зібралися тут в