Маятник Фуко - Умберто Еко

«Браття, лицарі. Ви бачили, які недолугі фокуси хотіла нав’язати нам ця жінка. Зосередьмося знову і повернімося до мого плану. Дайте мені годину часу, щоб поговорити з підсудним віч-на-віч».

Мадам Олькотт вийшла з гри, вона з майже людським болем схилилася над своїми медіумами. Але ситуацією знову заволодів П’єр, котрий слідкував за подіями, сидячи на троні. «Ні», сказав він, «залишається лише один спосіб. Le sacrifice humain! До мене le prisonier![300]»

Загіпнотизовані його владністю, гіганти Авалону схопили приголомшеного Бельбо, який стежив за тою сценою, й штовхнули його до П’єра. Той підвівся, зі спритністю жонглера витягнув трон на стіл і висунув цю споруду у центр хорів, відтак схопив на льоту линву Маятника і зупинив кулю, ступивши за інерцією крок назад. Це тривало мить; мовби виконуючи якийсь план, — може, під час замішання справді відбулося якесь порозуміння, — гіганти піднялися на отой подіум, висадили на трон Бельбо, і один із них двічі обкрутив навколо його шиї линву Маятника, а тим часом другий тримав кулю, яку потім поклав на край столу.

До цієї шибениці сквапно підійшов Браманті, сяючи величчю у своїй шкарлатній рясі, і розпочав псалмодію: «Exorcizo igitur te per Pentagrammaton, et in nomine Tetragrammaton, per Alfa et Omega qui sunt in spiritu Azoth. Saddai, Adonai, Jotchvah, Eieazereie! Michael, Gabriel, Raphael, Anael. Fluat Udor per spiritum Eloim! Maneat Terra per Adam Iot-Cavah! Per Samael Zebaoth et in nomine Eloim Gibor, veni Adramelech! Vade retro, Lilith![301]»

Бельбо стояв, випроставшись, на троні, з мотузкою на шиї. Гіганти вже не мусили тримати його. Варто йому було зробити найменший хибний порух, він упав би з цієї нестійкої конструкції, і петля задушила б його.

«Дурні», заволав Альє, «як ми тепер повернемо його на свою вісь?» Він думав про безпеку Маятника.

Браманті посміхнувся: «Не турбуйтеся, графе. Це вам не змішування ваших фарб. Це Маятник, його винайшли Вони. Він знатиме, як коливатися. А в усякому разі, якщо треба спонукати Силу до дії, нема нічого ліпшого за людську жертву».

Аж до цієї миті Бельбо тремтів. Тепер же я спостеріг, що він розслабився, не скажу, що його обличчя проясніло, але тепер він дивився на присутніх з цікавістю. Гадаю, в цю мить, після того як він став свідком суперечки між двома супротивниками, як побачив перед собою знівечені тіла медіумів, дервішів, котрі все ще смикалися і скиглили обабіч нього, розхристані шати достойників, у ньому знову прокинувся глибоко притаманний йому дар — відчуття смішного.

У цей мент — я в цьому впевнений — він вирішив, що більше не дозволить себе залякувати. Можливо, через те, що він опинився на підвищенні, його охопило відчуття зверхності, і він, наче з просценіуму, спостерігав, як метушилося у безтямній сутичці це соборище навіжених родом із Ґран-Ґіньолю, а в глибині, майже в передгінку, втративши всяку цікавість до подій, почвари тручалися ліктями й хихотіли, як Аннібале Канталямесса та Піо Бо.

Він лише кинув тривожний погляд на тремтячу Лоренцу, яку знову тримали за рамена двоє гігантів. Лоренца прийшла до тями. Вона плакала.

Не знаю, чи Бельбо остерігався виявити перед нею свій страх, чи радше він вирішив, що це єдиний спосіб надати ваги своїй погорді, своїй вищості над цією зграєю. Але він тримався прямо, з піднесеною головою, його сорочка була розстебнута на грудях, руки зв’язані за спиною, він набрав гордовитої постави, наче ніколи не зазнавав страху.

Заспокоєний холоднокровністю мого приятеля, а в усякому разі змирившись із перерванням коливання Маятника, і далі прагнучи пізнати таємницю, стоячи перед нагодою здати рахунки з пошуків усього життя, або й багатьох, твердо надумавши повернути собі владу над своїми прибічниками, Альє знову звернувся до Якопо: «Ну ж бо, Бельбо, прийміть рішення. Ви ж розумієте, що перебуваєте у становищі, м’яко кажучи, досить незручному. Припиніть цю комедію».

Бельбо не відповів. Він дивився в інший бік, немовби з делікатності не хотів слухати чужу розмову, свідком якої він ненароком став.

Альє наполягав, промовляючи заспокійливим тоном, наче до дитини: «Я розумію ваше обурення і, якщо дозволите, вашу стриманість. Ясна річ, у вас викликає відразу думка про звірення такої інтимної і такої ревнивої таємниці юрбі, яка щойно показала вам таке мало цивілізоване видовище. Однак ви можете розповісти цю таємницю лише мені, на вухо. Тепер я допоможу вам зійти вниз, і ви скажете мені це слово, одне-єдине слово».

Бельбо сказав: «Ви так вважаєте?»

Тоді Альє змінив тон. Уперше в житті я побачив його в такій бундючній, сакраментальній, помпезній подобі. Він говорив так, ніби на ньому були такі ж єгипетські строї, що й на його колегах. Я відчув у його тоні фальш, здавалось, він пародіює тих, кого завше щедро обдаровував своїм зверхнім, поблажливим співчуттям. Але водночас він промовляв, цілком перейнявшися цією своєю небаченою роллю. Здійснюючи якийсь свій задум — адже це не могло бути інстинктивним порухом — він уводив Бельбо у певну мелодраматичну сцену. Якщо він грав, то грав добре, бо Бельбо не відчув жодної каверзи і слухав його так, ніби нічого іншого від свого співрозмовника й не очікував.

«Тепер ти заговориш», промовляв Альє, «заговориш, і не залишишся за межами цієї великої гри. Якщо мовчатимеш, тобі кінець, розповівши все, ти візьмеш участь у перемозі. Адже істинно глаголю тобі, цієї ночі ти, я і всі ми перебуваємо у Год, сфірі пишноти, величі та слави, у Год, яка вершить церемоніяльну й ритуальну магію, у Год, хвилині, в якій відкривається вічність. Про цю хвилину я снив віками. Заговоривши, ти приєднаєшся до тих, які, отримавши від тебе одкровення, єдині зможуть проголосити себе Володарями Світу. Покорись і возвеличишся. Ти заговориш, бо я тобі велю, заговориш, бо я тобі наказую, а мої слова efficiunt quod figurant![302]»

І Бельбо, тепер уже непереможний, мовив: «Ма gavte la nata…»

Альє, хоч і сподівався відмови, зблід від образи. «Що він сказав?» істерично запитав П’єр. «Він не хоче говорити», коротко відповів Альє. Розвів руки в жесті, який означав щось середнє між безсиллям і самозреченням, тоді звернувся до Браманті: «Він ваш».

І П’єр заверещав у піднесенні: «Assez, assez, le sacrifice humain, le sacrifice humain!»[303]

«Так, нехай він умре, ми однаково знайдемо відповідь», із таким самим запалом закричала Мадам Олькотт, яка знов з’явилася на сцені і кинулася до Бельбо.

Майже водночас заборсалась