Маятник Фуко - Умберто Еко
Подвійний маятник з двома масами, прикріпленими до тої самої линви… Якщо зрушити масу А, вона коливається і через якийсь час зупиняється, тоді починає коливатися маса В. Якщо спаровані маятники мають різні маси або різну довжину, енергія переходить від одного маятника до іншого, але ритми цих коливань енергії різні… Це блукання енергії відбувається навіть тоді, коли замість того, щоб змістивши масу А, примушувати її вільно коливатися, продовжуємо періодично прикладати до неї силу. Тобто якщо вітер віятиме поривами, які безладно штовхатимуть повішаника, по якомусь часі повішаник перестане рухатися, і почне коливатися линва-шибениця, немовби прикріплена до повішаника.
(З приватного листа від Маріо Сальвадорі, Колумбійський університет, 1984)
У цьому місці я нічого більше не міг дізнатися. Я скористався з гармидеру, щоб дістатися до статуї Ґрамма.
П’єдестал був усе ще відкритий. Я ввійшов, спустився вниз і в кінці сходів опинився на освітленому лампочкою малому майданчику, з якого починалися кам’яні кручені сходи. Пройшовши по сходах, я ввійшов у тьмяно освітлений коридор з досить високим склепінням. Спершу я не усвідомлював, де знаходжуся і звідки походить звук плюскоту води, що долинав до мене. Відтак мої очі звикли до півмороку: я був у каналізаційному тунелі; щось на зразок огорожі з поручнями забезпечувало мене від падіння в воду, але не перешкоджало мені відчувати огидний, напівхімічний, напіворганічний сморід. Принаймні одне з усієї нашої історії було правдиве: паризька каналізація. Каналізація Кольбера, Фантомаса, де Ко?
Я продовжував іти головним тунелем, не звертаючи в темніші відгалуження і маючи надію, що якийсь знак вкаже мені, де я маю закінчити свою підземну втечу. В будь-якому випадку, я тікав подалі від Консерваторію, і порівняно з тим царством ночі паризькі стічні канали були полегшею, свободою, чистим повітрям, світлом.
Я мав перед очима один-єдиний образ — ієрогліф, накреслений на хорах мертвим тілом Бельбо. Я ніяк не міг зрозуміти цього контуру, якому саме рисункові він міг відповідати. Тепер я знаю, що це був закон фізики, але спосіб, у який я про це дізнався, робив це явище ще символічнішим. Тут, у заміському будинку Якопо, між його численними нотатками, я знайшов чийсь лист, у якому на його прохання розповідалося, як функціонує маятник і як він повів би себе, якби вздовж його линви була підвішена ще одна вага. Отже, Бельбо, хтозна-відколи, думаючи про Маятник, уявляв собі його і як Синай, і як Голгофу. Він загинув не як жертва недавно сфабрикованого Плану, він віддавна готував свою смерть у своїй уяві, але не знав, що вважаючи себе позбавленим права творити, своїми фантазіями він проектує дійсність. А може, й ні, може, він захотів померти отак, аби довести самому собі та іншим, що навіть коли бракує геніальності, уява завжди творча.
У певному розумінні, програючи, він здобув перемогу. Або програв усе, хто-бо готовий піти на цей єдиний спосіб перемоги? Програв той, хто не збагнув, що перемога була в чомусь іншому. Але в суботу ввечері я цього ще не знав.
Я йшов тунелем, amens, як Постель, можливо, заблукавши в тій самій темряві, що й він, і раптом побачив знак. Яскравіша лампочка, підвішена на стіні, показувала мені якісь ніби тимчасові сходи, що вели до дерев’яної ляди. Я спробував ними піднятися і опинився в захаращеній порожніми пляшками пивниці, що виходила в коридор із двома туалетами, з фігурками чоловіка та жінки на дверях. Я був у світі живих.
Я зупинився, важко дихаючи. Допіру в цю хвилину я згадав про Лоренцу. Тепер я заплакав. Але вона вислизнула з мого нутра, мовби її ніколи й не існувало. Я не міг навіть пригадати її обличчя. В тому світі мертвих вона була наймертвіша.
В кінці коридору були ще одні сходи, за ними двері. Я ввійшов до задимленого і смердючого приміщення, то був якийсь шинок, бістро, орієнтальний бар, темношкірі кельнери, пропітнілі завсідники, жирні шашлики і кухлі пива. Я ввійшов тими дверима, наче щойно вийшов звідси, як клієнт, що виходив помочитися. Ніхто не звернув на мене уваги, хіба що чоловік за касою, який, постерігши мою появу в глибині приміщення, зробив мені непомітний знак примруженими очима, о’кей, ніби кажучи, мені все ясно, проходь, я нічого не бачив.
115
Якби око могло бачити демонів, що населяють світ, існування стало б неможливе.
(Талмуд, Брахот, 6)
Я вийшов з бару й опинився посеред світел Порт Сен-Мартен. Орієнтальним був шинок, з якого я вийшов, орієнтальними були й ще освітлені крамниці навколо. Запах кускусу і фалафелю. І натовп. Зграйки зголоднілих молодих людей, у багатьох спальні мішки. Я не міг пройти до бару, щоб чогось випити. Спитав якогось хлопчину, що відбувається. Маніфестація, наступного дня мала бути велика маніфестація проти закону Саварі. Учасники прибувають автобусами.
Якийсь турок — а може, перевдягнений друз чи ісмаїліт — поганою французькою запрошував мене зайти кудись. Нізащо в світі. Тікати мерщій з цього Аламуту. Я не знаю, хто на службі в кого. Нікому не можна довіряти.
Я перейшов через перехрестя. Тепер я чув лишень звук своїх кроків. Це перевага великих міст — варто тобі тільки відійти на кілька метрів, як знов опиняєшся на самоті.
Але раптом, через декілька кварталів, ліворуч од мене блідо замаячів у ночі Консерваторій. Зовні він виглядав досконалим. Пам'ятник, який спить сном праведника. Я продовжував іти на південь, до Сени. Я мав на гадці певну мету, але вповні її не усвідомлював. Я хотів запитати в когось, що ж саме відбулося.
Бельбо мертвий? Наді мною безхмарне небо. Я наштовхуюсь на групу студентів. Вони мовчазні, наче в полоні genius loci[306]. Ліворуч — обриси Сен-Ніколя-де-Шан.
Я продовжую йти вулицею Сен-Мартен, через вулицю оз’Ур, вона велика, схожа на бульвар, я боюся втратити напрямок, але який саме, не знаю. Озираюся навколо і на розі праворуч бачу дві вітрини Editions Rosicruciennes[307]. Вони темні, але почасти у світлі вуличних ліхтарів, а почасти у світлі ліхтарика мені вдається
