Зрада - Євгенія Анатоліївна Кононенко

Що зрада є? Усе на світі зрада…

Оксана Самара

Щодоби настає час, коли вже не ніч і ще не ранок. Час найбільшої життєвої втоми, час безнадії. Рятуй нас, Боже, від неспання в цю пору! Тоді в убогій обшарпаній лікарні помрe Вероніка Раєвська, в заміжжі Стебелько. Вона прокинеться й відразу відчує, що це якраз той час, коли вже нарешті поснули всі пізні птахи і ще не прокинулись ранні.

Час зради й брехні. Час, коли «швидка» допомога приїздить - або не приїздить - до невиліковно хворих. В таку пору батькові друзі приходили ховати крадене, бо знали, що саме тоді приходять з обшуками тільки до політичних. В таку пору в лікарні помер Вітька, її перша любов, і загинула подруга Марина. І Вероніка відчує, що надворі саме ця година, і почнеться страшне… За останні півтора року вона позбудеться майже всіх своїх страхів. Не боятиметься свого старого батька алкоголіка. Не боятиметься свого, вважай, колишнього чоловіка Дмитра. Не боятиметься глядацького залу - більшого ніж на вісімдесят душ - у Будинку дитячої творчості. Тільки рук на горлі боятиметься, як тоді… І, хоча дні її життя вже відміряні, це станеться ще нескоро.

А поки що в неї - перший маленький тріумф. В аматорсь кому театрі «Трясиспис» прем’єра вистави «Дорога Зради».

Глядачів прийшло значно більше, ніж їх може умістити невеличкий зал. Прийшли просто цікаві. Прийшли друзі.

Прийшли не тільки друзі…

На сцені - такі самі стільці, що й у глядацькому залі.

Тільки стоять не рядами, а навколо столиків. Вочевидь, задумана кав’ярня, оскільки в кутку зроблено щось на зразок шинквасу з пляшками. Убозтво темної сцени нібито підкрес лює безнадійно аматорський рівень дійства, що має відбу тися. Але маленький зал переповнений, молоді люди, кому не вистачило місця, сідають на свої рюкзаки й портфелі просто на підлозі. Панує урочисте збудження, як перед виставою у справжньому теaтрі.

В залі гасне світло, освітлюється сцена. Спектакль роз почався. На сцену вийшов артистичний хлопець у довгому шарфі, певне, філософ, і хлопець в окулярах без скелець, либонь, зануда. До шинквасу стала дівчина. Перший хлопець бере чашечку кави і з газетою сідає за столик, поклавши ногу на ногу. Другий також бере каву i, хоч вільних місць багато, сідає поряд із першим, не спитавши дозволу. Певний час панує мовчання, а потім між ними йде приблизно така розмова:

- Мене зрадила жінка.

- I що її до цього змусило? - питає він, не відриваючись від газети.

- У вас дивний погляд на проблему. Мене зрадила жінка!

Ви розумієте! ЖІНКА! ЗРАДИЛА! А ви питаєте: чому вона так зробила.

- Українці весь час зраджують. Скільки живуть, стільки й зраджують. Чого ви розхвилювалися?

- Українці - так! Але ж не українки! Українки на весь світ славилися красою лебединої вірності. За чоловіком - у Сибір! На Колиму! На Далекий Схід! А не в гречку, якщо чоловік на місяць поїхав до мами.

- Ви щось наплутали. В Сибір услід за мужем - це московки. А на місяць від жінки до мами - то це таки по українськи.

Зал небайдужий до вистави. Глядачі сміються, аплоду ють. І тільки високий чоловік із гарним утомленим обличчям застиг біля виходу, пропускаючи всередину нових глядачів, а сам лишаючись на порозі. Поряд - жінка, яка також не хоче заходити в зал, хоч там видно краще. Вона витягає шию і стає навшпиньки, стежачи за грою акторів аматорів. А грають вони весело й невимушено, артистично жестикулю ючи і легко стрибаючи по столиках і стільцях.

- Якщо ви хочете знати, зрада - це свобода.

- Хто вам таке сказав? Зрада - це гріх. Гірші за зраду тільки вбивство і самогубство.

- Це за вашим християнством.

- А ви хіба не християнин?

- За вашим християнством і свобода - гріх.

- Що означає оте «за вашим християнством»? Ви зра дили нашій християнській вірі?

- Коли зраджують нас, то це гріх. Коли зраджуємо ми, то це свободa.

- Панове, - озвалася дівчина біля шинквасу, - чи не бажаєте по чарочці горілки «Зрада»? Ми маємо експортний варіант.

- А горілки «Свобода» у вас нема?

- Або горілки «Гріх»?

- Горілка - завжди гріх, чи вона «Столична», чи «Пше нична», чи «Гетьманська», чи «Московська». Тому вона так солодко п’ється, хоча й гірка, - сміється барменша.

- Це як кому. Кому солодко, а кому й гірко.

Вона наливає обом по чарці горілки, обоє із задоволенням перехиляють. На сцену витягають величезний макет пляшки з горілкою, на етикетці якої латинськими літерами написано:

ZRADA Made in Ukraine.

- Того в нас в Україні й життя немає, що зрада стала нашою національною етикеткою. Ми зраджуємо і друзів, і ворогів, і подружжя, і навіть себе. Нас у світі знають, як зрадників!

Гарненька барменша стежить за розмовою відвідувачів. Іноді крутить пальчиком біля скроні, іноді показуває:

«Клас!», також стрибаючи по столах і стільцях.

- Ви помиляєтесь, пане Зраджений, Нас не знають у світі, навіть як зрадників.

- Ну тому й не знають, що ми весь час зраджуємо…

- А ви ніколи не задумувались, чому люди зраджують?

- Як це - чому? Що за підступне, провокаційне питання?

- Не підступне і не провокаційне, і навіть не риторичне.

Ну чому, чому, чому люди зраджують? Ну скажіть мені, чому?

- Через вроджену зіпсутість… через брак належного виховання… через погані приклади зусібіч… і взагалі!..

- А от і не «взагалі»! Люди зраджують тому, що бути вірним не ви гід но!