Маятник Фуко - Умберто Еко
«Ти помилуваний, бо знаєш, що не знаєш», сказав Альє. «Іди. Отже, браття, підсудний знає чимало такого, чого не знає ніхто з нас. Він навіть знає, хто ми, і ми самі дізналися про це від нього. Належить поспішати, адже невдовзі засвітає. Ви залишитесь тут у медитації, а тим часом я ще раз усамітнюся з ним, щоб вирвати від нього одкровення».
«Е ні, пане графе!» У півколо вийшов П’єр, його зіниці були розширені. «Впродовж двох днів ви розмовляли з ним, нічого нам не кажучи, й він нічого не бачив, нічого не сказав, нічого не чув, наче оті три мавпи. Що ж ви ще хочете запитати його цієї ночі? Ні, сюди, сюди, хай постане перед усіма нами!»
«Заспокійтеся, любий П’єре, цього вечора я звелів привести сюди ту, кого я вважаю найвитонченішим утіленням Софії, містичної сполучної ланки між світом помилки та Верховною Огдоадою. Не питайте мене, яким чином і чому, але за допомогою цієї посередниці він заговорив. Скажи їм, хто ти, Софіє?»
І Лоренца все це наче в напівсні, через силу вимовляючи слова, сказала: «Я…повія і свята».
«Непогано», засміявся П’єр. «Тут зібралися вершки втаємничених, а ми вдаємося по допомогу до повії. Ні, давайте його зараз же сюди, перед Маятник!»
«Не будьмо дітьми», сказав Альє. «Дайте мені годину часу. Чому ви вважаєте, що тут, перед Маятником, він заговорить?»
«Він заговорить, обертаючись у ніщо. Le sacrifice humain![292]» гукнув П’єр у наву.
Нава гучноголосо відповіла: «Le sacrifice humain!»
Уперед виступив Салон: «Графе, це зовсім не дітвацтво, побратим має рацію. Ми ж не поліціянти…»
«Не вам це казати», іронічно зауважив Альє.
«Ми не поліціянти і нам не личить діяти звичними слідчими методами. Але й не думаю, що силам підземель потрібні жертви. Якби вони цього бажали, вони б уже давно дали нам знак. Окрім підсудного, знав ще дехто, хтось, хто зник. І все ж сьогоднішнього вечора ми можемо влаштувати зустріч віч-на-віч тих, хто знав, з підсудним, а також…» він посміхнувся, пильно дивлячись на Альє примруженими очима з-під кущуватих брів, «а також із нами, тобто з деким із нас…»
«Що ви маєте на увазі, Салоне?» запитав Альє явно невпевненим голосом.
«Якщо месьє граф дозволить, я поясню», сказала Мадам Олькотт. Це була вона, я впізнав її з афіші. Синюшно-бліда, зодягнена в оливкового кольору сукню, волосся, лиснюче від олійків, зібране на потилиці, хрипкий чоловічий голос. У книгарні Слоан мені здалося, що її обличчя я звідкись знаю, і тепер я згадав: це була друїдеса, яка майже впритул підбігла до нас на галявині в ту ніч. «Алексе, Дені, приведіть сюди підсудного».
Вона говорила владним голосом, юрма в наві загомоніла, як здавалося, прихильно, двоє гігантів підкорилися, передаючи Лоренцу двом Freaks Mignons, Альє стиснув руками поруччя трону, але заперечити не наважився.
Мадам Олькотт подала знак своїм почварам, і між статуєю Паскаля та Obéissante вони поставили три крісла, на яких вона посадовила трьох індивідів. Усі троє мали темний колір шкіри, були невисокого зросту, нервові, з великими білястими очима. «Це — близнюки Фокс, ви їх добре знаєте, графе. Тео, Лео, Ґео, сідайте і приготуйтеся».
У цю мить знову з’явилися гіганти Авалону, тримаючи під руки самого Якопо Бельбо, який ледве сягав їм до плечей. Обличчя мого бідолашного друга було землистого кольору, він не голився багато днів, його руки були зв’язані за спиною, сорочка розстебнута на грудях. Виходячи на цю задимлену арену, він закліпав очима. Здавалося, його не здивувало зборище ієрофантів, яке він побачив перед собою, останніми днями він, либонь, звик до думки, що сподіватися можна всього.
Однак він не очікував побачити Маятник у цьому місці. Але гіганти потягли його перед трон Альє. Й він чув лише легесенький шелест Маятника, що коливався в нього за плечима.
В певну мить він обернувся і побачив Лоренцу. Він схвилювався, спробував її покликати, силкуючись вирватися з пут, але Лоренца лише кволо дивилася на нього, і здавалося, що вона його не впізнає.
Бельбо, безперечно, збирався запитати Альє, що вони з нею зробили, але не встиг. Із глибини нави, з околиці каси та книжкових кіосків залунав барабанний бій і почулося кілька різких звуків флейти. Зненацька відчинилися дверцята чотирьох автомобілів, і з них вийшли чотири істоти, яких я теж бачив на афіші Petit Cirque.
У схожих на фески фетрових капелюхах без крис, у широких чорних плащах, запнутих аж по шию, наче воскреслі, що встають із гробів, з автомобілів виринули Les Derviches Hurleurs і присіли навпочіпки на краях магічного кола. Тепер із глибини долинала ніжна мелодія флейт, під яку вони, киваючи головами, злегенька постукували долонями об долівку.
З тулуба аероплана Бреґе, наче муедзин з мінарету, вигулькнув п’ятий і розпочав псалмодію невідомою мовою, стогнучи і лементуючи у пронизливих тонах, а тим часом знову загриміли барабани, дедалі посилюючи інтенсивність гуркоту.
Мадам Олькотт нахилилася над братами Фоксами, нашіптуючи їм слова заохочення. Всі троє відкинулися на спинки крісел, їхні руки стискали поруччя, очі були заплющені, вони почали пітніти, всі м’язи на їхніх обличчях заворушилися.
Мадам Олькотт звернулася до зібрання достойників. «Тепер мої незрівнянні братусі приведуть до нас трьох осіб, які знали». Вона зробила паузу, відтак проголосила: «Едварда Келлі, Гайнріха Кунрата і…» ще одна пауза, «графа Сен-Жермена».
Я вперше побачив, як Альє втратив панування над собою. Він підвівся з трону і цим припустився помилки. Тоді кинувся до жінки — тільки випадково уникнувши колізії з Маятником — і заверещав: «Зміюко, брехухо, ти добре знаєш, що це неможливо…» Потім до нави: «Це шахрайство, шахрайство! Зупиніть її!»
Але ніхто й не ворухнувся, щобільше, П’єр підійшов до трону і, сівши на нього, сказав: «Продовжуймо, мадам».
Альє заспокоївся. До нього вернулася холоднокровність, він відступив убік, змішуючись із юрбою. «Ну що ж, гайда», з викликом сказав він, «побачимо, що з цього вийде».
Мадам Олькотт ворухнула рукою, ніби подаючи знак почати змагання. Музика набувала чимраз пронизливіших тонів, розпадаючись на какофонію дисонансів, барабанний бій утратив ритм, танцюристи, які вже почали вихитуватися вперед і назад, вправо і вліво, підвелися і, відкинувши геть свої плащі, напружено розпростерли рамена, мовби збиралися злетіти. Після миті нерухомости вони почали крутитися на місці дзигою, використовуючи як вісь ліву ногу, їхні обличчя, зосереджені й відсутні, були піднесені д’горі, а їхні плісовані пелерини вторували їхнім піруетам, розлітаючись, у кшталті дзвонів, і
