Маятник Фуко - Умберто Еко
Але так я запитував себе у перископі, коли в мене терпли ноги, світло меркло, і я відчував неприродний і водночас дуже природний страх, що його відчувала б кожна людська істота, якби опинилася вночі на самоті у порожньому музеї. А того ранку страху в мене не було. Лише цікавість. І, можливо, почуття обов’язку, або ж приязні.
І я сказав собі, що мені теж треба конче поїхати до Парижу, я добре не знав, навіщо, але не міг покинути Бельбо напризволяще. Можливо, він сподівався від мене саме цього, лише цього — щоб я проник уночі в печеру туґів і, коли Суйодгана налаштується встромити йому в серце жертовний ніж, я увірвусь під склепіння храму зі своїми сипаями, що будуть озброєні набитими шротом рушницями, і врятую його.
На щастя, я мав із собою трохи грошей. У Парижі я взяв таксі й звелів завезти себе на вулицю Мантікор. Таксист довго лаявся тому що цієї вулиці не було навіть у його довіднику, й справді, виявилося, що це провулок завширшки з коридор у потягу, в місці, де колись протікала річка Б’євр, за церквою Сен-Жюльєн-ле-Повр. Таксі не могло навіть туди в’їхати, і я мусив вийти на розі.
Я заглибився, сповнений сумнівів, у той провулок, на який не виходили жодні двері, але у певному місці вулиця дещо поширшала, і там була книгарня. Не знаю, чому вона мала номер 3, адже ані номера один, ані два, ані жодного іншого не було. Крамничка, освітлена одною лампочкою, а половина її дверей служила вітриною. По боках — кілька десятків книжок, достатньо, щоб можна було зрозуміти жанр. Унизу ряд парачутливих маятників, запилюжених коробок з патичками курінь, невеликих східних або південноамериканських амулетів. Чимало колод таро, різних стилів та в різних упакованнях.
Усередині крамничка була не набагато привітнішою. Біля стін і на долівці лежали купи книжок, у глибині стояв столик, а щодо книгаря, то він виглядав так, неначе був тут лише для того, щоб який-небудь автор міг написати про нього, що він був старший від своїх книжок. Він перевіряв щось у великій, записаній від руки бухгалтерській книзі, не цікавлячись клієнтами. Зрештою, в ту хвилину там було лише двоє відвідувачів, які піднімали хмари пилюки, витягаючи старі томи, майже всі без обкладинок, з небезпечно нахилених стелажів, і починали читати їх, нічим не виказуючи, що хочуть їх придбати.
Єдине місце, не захаращене стелажами, було зайняте афішею. Крикливі кольори, ряд овальних портретів з подвійною облямівкою, як на афішах мага Гудіні. «Le Petit Cirque de l'Incroyable. Madame Olcott et ses liens avec l'Invisible».[271] Мужицювате обличчя оливкового кольору, два пасма чорного волосся, згорнені пуком на потилиці, — мені здалося, що це обличчя я вже десь бачив. «Les Derviches Hurleurs et leur danse sacrée. Les Freaks Mignons, ou Les Petits-fils de Fortunio Liceti».[272] Набір жалюгідних, паскудних почвар. «Alex et Denys, les Géants d'Avalon. Theo, Leo et Geo Fox, Les Enlumineurs de l'Ectoplasme».[273]
У книгарні Слоан справді було все, від колиски до труни, вона пропонувала також здорові вечірні розваги, куди можна було привести дітей, перед тим як розтовкти їх у ступі. Я почув, як задзвонив телефон, і побачив, як книгар відсуває гору паперів, щоб знайти слухавку. «Oui monsieur», говорив він, «cest bien ça».[274] Яких дві хвилини він мовчки слухав, спершу притакуючи, а потім прибираючи зніяковілого вигляду, але — я б сказав — для присутніх у книгарні, ніби всі могли чути те, що чує він, і він не хотів брати на себе відповідальність за це. Відтак він прибрав вираз паризького крамаря, шокованого тим, що в нього просять щось, чого в його крамниці немає, або ж вираз портьє в готелях, коли вони змушені сказати вам, що вільних покоїв нема. «Ah non, monsieur. Ah, ça… Non, non, monsieur, c’est pas notre boulot. Ici, vous savez, on vend des livres, on peut bien vous conseiller sur des catalogues, mais ça… Il s’agit de problèmes très personnels, et nous… Oh, alors, il у a — sais pas, moi — des curés, des… oui, si vous voulez, des exorcistes. D’accord, je le sais, on connaît des confrères qui se prêtent… Mais pas nous. Non, vraiment la description ne me suffit pas, et quand même… Désolé monsieur. Comment? Oui… si vous voulez. C’est un endroit bien connu, mais ne demandez pas mon avis. C’est bien ça, vous savez, dans ces cas, la confiance c’est tout. A votre service, Monsieur».[275]
Інші два клієнти вийшли, я почував себе ніяково. Зібравши всю свою рішучість, я привернув увагу старого кашлянувши, і сказав йому, що шукаю одного знайомого, який тут часто буває, месьє Альє. Він подивився на мене так, ніби це я був тою людиною, з якою він розмовляв телефоном. Можливо, говорив я, він знає його не як Альє, а як Ракоскі, або Солтикофа, або… Він знову поглянув на мене, примруживши очі, без жодного виразу, й зауважив, що у мене цікаві друзі, з багатьма іменами. Я сказав, що це не має значення, я спитав просто так. Почекайте, сказав він мені, зараз прийде мій напарник, може, він знає ту особу, яку ви шукаєте. Можете присісти, там у глибині є крісло. Зараз я зателефоную й перевірю. Він підняв слухавку і, набравши номер, почав говорити тихим голосом.
Казобоне, сказав я собі, ти ще дурніший, ніж Бельбо. Чого ти тепер чекаєш? Що прибудуть Вони і скажуть, о-о, який прекрасний збіг обставин, приятель Якопо Бельбо, ходіть, ходіть-но й ви…
Я різко підвівся, попрощався і вийшов. За якусь мить промайнувши вулицею Мантікор, я блукав іншими провулками, аж поки не опинився на березі Сени. Телепню, говорив я собі, чого ти хотів? Прийти сюди, знайти Альє, взяти його за шкірку, а він вибачатиметься, все це якесь непорозуміння, ось ваш друг, йому навіть волосина з голови не впала? А тепер Їм відомо, що ти теж тут.
Минув полудень, увечері в Консерваторії повинно щось відбутися. Що мені було робити? Я повернув на вулицю Сен-Жак, час від часу оглядаючись позад себе. У певну мить мені здалося, що слідом за мною йде якийсь араб. Але чому я думав, що то араб? Характерною прикметою арабів є те, що вони не схожі на арабів, принаймні в Парижі, у Стокгольмі все по-іншому
