Маятник Фуко - Умберто Еко
У смолі, яка тепер була сіруватого кольору, вимальовувався обрій зі скелями та всохлими деревами, за яким заходило чорне сонце. Відтак спалахнуло сліпуче світло і з’явилися блискучі образи, які віддзеркалювалися повсюди, створюючи ефект калейдоскопу. Тепер пахощі мали літургічний, церковний характер, я почав відчувати головний біль, важкість у чолі, я бачив препишну залу, вкриту золотистими аррасами, можливо, це була весільна учта, там був молодий княжої постави і молода, зодягнена у біле, потім літній король та королева на троні, поруч із ними — воїн і ще один король, темношкірий. Перед цим королем стояв невеличкий вівтар, на якому лежала книга, покрита чорним оксамитом і лампа в канделябрі слонової кости. Поруч із канделябром стояв глобус, що обертався, і годинник, увінчаний невеликим кришталевим водограєм, з якого текла рідина кольору крови. Над водограєм містився, здається, череп, із очниць якого виповзала біла змія…
Лоренца вдмухувала мені у вухо слова. Але я не чув її голосу.
Змія рухалася у такт сумної і повільної музики. Літні монархи були тепер зодягнені в чорну одежу і перед ними стояло шість закритих трун. Почулися похмурі звуки бас-труби і з’явився чоловік у чорному каптурі. Спочатку відбувся ієратичний ритуал, наче при сповільненому зніманні, і король скорився цьому ритуалові з болісною радістю, покірно похиливши свою голову. Відтак у руках чоловіка у каптурі затремтіло лезо сокири, відблиск леза помножився у кожній дзеркальній поверхні, наче стрімкий змах маятника, кожна поверхня віддзеркалила всі інші поверхні, покотилася тисяча голів, і з цієї миті образи почали напливати один на одного і я більше не міг стежити за подіями. Гадаю, поступово всім персонажам, включно з темношкірим королем, було стято голови і вони були поміщені у труни. Потім уся зала перетворилася на берег моря або озера, і ми побачили, як причалило шість освітлених суден, на які було занесено труни, судна віддалилися на водному плесі, зникаючи в ночі. Поки все це відбувалося, куріння набрали майже намацувальної форми густих випарів, і на мить я злякався, що й я причислений до приречених, багато хто навколо мене шепотів «зашлюбини, весілля…»
Я втратив контакт із Лоренцою і лише тепер обернувся, щоб знайти її серед тіней.
Тепер зала перетворилася на крипту або розкішну гробницю, склепіння якої освітлював карбункул незвичайної величини.
У кожному кутку з’явилися жінки в убраннях дів і ставали навколо двоповерхового казана, що був споруджений на кам’яному фундаменті, зі схожим на піч портиком, двома бічними вежами, з яких виходили два перегінні пристрої, що закінчувалися у яйцюватому бутлі, та третьою, центральною вежою, увінчаною водограєм…
У фундаменті споруди видніли тіла обезголовлених. Одна з жінок принесла скриньку, вийняла з неї якийсь круглий предмет і поклала його на фундамент, під арку центральної вежі, й водограй нагорі одразу почав бити дзюрком. Я встиг розпізнати цей предмет — то була голова мавра, яка тепер палала, наче поліно, примушуючи кипіти воду водограю. Випари, подмухи, булькання…
Цього разу Лоренца поклала руку мені на потилицю, пестячи її так само, як вона тайкома пестила, як я бачив, потилицю Якопо в машині. Жінка принесла золоту кулю, відкрила кран у печі в фундаменті й налила в кулю червоної, густої рідини. Відтак куля розкрилася і замість червоної рідини там було велике, чудове, сніжнобіле яйце. Жінки взяли його і поклали на землю, на купу жовтого піску, тоді яйце відкрилося і з нього вийшов птах, ще безформний і весь у крові. Але його напоїли кров’ю обезголовлених і він почав рости на наших очах, стаючи прегарним і пишним.
Тоді птахові відрубали голову і спалили її на попіл на невеличкому вівтарі. Попіл замісили і тісто поклали у дві форми, тоді їх поставили у піч, роздуваючи вогонь через труби. Нарешті форми відкрито і з них вийшли дві бліді й граціозні фігурки, майже прозорі, хлопець і дівчина, завбільшки з чотири долоні, м’які й з плоті, як живі істоти, але їхні очі все ще були наче зі скла чи з якогось мінералу. Їх поклали на дві подушки і якийсь старий чоловік влив їм до уст краплини крови…
Надійшли інші жінки, несучи позолочені сурми, прикрашені зеленими вінками, і простягнули одну з них старому, який приставив її до уст тих двох створінь, що все ще перебували між рослинною млістю та солодким тваринним сном, і почав вдувати душу в їх тіла… Зала наповнилася світлом, світло перейшло у півморок, тоді у темряві, яку прошивали тільки лампи помаранчевого кольору, розлилася неосяжна ясність світанку, а тим часом високо й пронизливо грали сурми, відтак зблиснув нестерпний рубіновий спалах. І в цю мить я знову втратив Лоренцу і зрозумів, що більше її не знайду.
Все перетворилося у палючу червінь, яка перейшла в індиго і фіолет, тоді екран погас. Біль у чолі став нестерпним.
«Mysterium Magnum[159]», говорив поруч зі мною Альє, тепер голосно і спокійно. «Відродження нової людини через смерть і страсті. Непогане виконання, мушу визнати, хоча смак до алегорій дещо відбився на точності фаз. Звісно, те, що ви бачили, це була вистава, але вона говорила про Дещо. І наш господар твердить, що він здобув це Дещо. Нумо, ходімо погляньмо на здійснене чудо».
59
І якщо такі потвори народжуються, слід думати, що вони є витвором природи, дарма що відмінним від людини.
(Paracelsus, De Homunculis, in Operum Volumen Secundum, Genevae, De Tournes, 1658, 475)
Він вивів нас із саду і я відразу почав почувати себе ліпше. Я не наважувався запитати інших, чи Лоренца справді повернулася. Мені це, мабуть, снилося. Але зробивши кілька кроків, ми увійшли до оранжереї, і задушлива спека знову запаморочила мене. Поміж рослин, здебільшого тропічних, стояло шість скляних посудин у
