Маятник Фуко - Умберто Еко
«Ну, знаєте, це…»
«До влади приходять нові люди, які знають щось, чого не знали їхні попередники. Наполеон посилає загони людей, які просуваються вперед посеред людського посліду метрополії. Той, хто в ті часи мав відвагу працювати там, унизу, знайшов багато чого. Персні, золото, намиста, коштовності — що тільки не потрапляло у ті коридори хтозна-звідки. Той, хто мав достатньо здоровий шлунок, щоб проковтнути те, що там знаходив, виходив нагору, пив щось для прочищення і ставав багатієм. І виявилося, що чимало будинків мали підземний перехід, який вів прямо до каналізації».
«Ça, alors…»[162]
«І це в часи, коли нічний горщик виливали через вікно? А навіщо вже тоді існували канали, які мали щось на зразок бічного хідника, і вмуровані у стіни залізні кільця, щоб можна було за них ухопитися? Ці переходи — це те ж саме, що й tapis francs, кубла, де збиралися злочинці — pègre[163], як тоді говорили, — і якщо надходила поліція, можна було втекти і вийти на поверхню з іншого боку».
«Дешеве читво…»
«Так? Кого ви покриваєте? За Наполеона III барон Гавсман законом зобов’язує всіх власників будинків у Парижі побудувати автономний резервуар і підземний коридор, який веде до загальної каналізації… Галерею завввишки два метри тридцять сантиметрів і завширки метр тридцять сантиметрів. Ви розумієте? Кожний будинок у Парижі підземним коридором з’єднаний з каналізацією. А знаєте, яку довжину має сьогодні паризька каналізація? Дві тисячі кілометрів, на різних рівнях. І все почалося з людини, яка запроектувала в Гайдельберзі ці сади…»
«І що?»
«Бачу, ви просто не маєте бажання говорити. І все ж ви знаєте щось, чого не хочете мені сказати».
«Прошу вас, не затримуйте мене, вже пізно, мене чекають на зборах».
Звук кроків.
Я не розумів, до чого хилив Салон. Оглянувшись навколо, затиснений між ліпленням та отвором вуха, я відчув себе у підземеллі, я теж перебував під склепінням, і мені здалося, що вхід у цей фонургійний канал був не чим іншим, як початком сходження у тьмяні галереї, які вели прямо до центра землі, де роїться від Нібелунґів. Мені стало холодно. Я вже відходив, коли почув ще один голос: «Ходімо. Ми можемо починати. У таємній залі. Покличте інших».
61
Се Золоте Руно охороняє триголовий Дракон, перша голова якого походить із вод, друга — з землі, а третя — з повітря. Треба, щоб ці три голови опинилися в єдиного, надзвичайно могутнього Дракона, який пожере всіх інших Драконів.
(Jean d’Espagnet, Arcanum Hermeticae Philosophiae Opus, 1623, 138)
Віднайшовши своїх супутників, я сказав Альє, що чув, як хтось обмовився про якісь збори.
«A-а», сказав Альє, «нам цікаво! Але я вас розумію. Той, хто раз скуштує герметичних таємниць, бажає знати про них усе. А сьогодні ввечері, наскільки мені відомо, має відбутися втаємничення нового члена Стародавнього і Визнаного Ордену Рози і Хреста».
«Ми можемо подивитися?» поспитав Ґарамон.
«Не можете. Не повинні. Не повинні б. Але ми зробимо, як ті персонажі з грецького міфу, які побачили те, чого не повинні були бачити, і потім станемо віч-на-віч із гнівом богів. Я дозволяю вам трохи підглянути». Він звелів нам піднятися невеличкими сходами аж до темного коридору, відсунув завісу, і через засклене віконце ми могли зазирнути у залу під нами, освітлену декількома палахущими жарівницями. Стіни були вкриті адамашком, гаптованим у лілії, в глибині височів трон, покритий позолоченим балдахином. Обабіч трону на триногах стояли вирізані з картону або з пластику сонце й місяць, вони були виготовлені досить грубо і покриті цинфолією або металевими бляшками, зрозуміло, золотими і срібними, але справляли певне враження, адже кожне з цих світил прямо освітлювалося полум’ям однієї з жарівниць. Понад балдахином зі стелі звисала величезна зірка, що виблискувала коштовними, а може, й скляними, каменями. Стеля була покрита блакитним адамашком, усіяним великими, посрібленими зірками.
Перед троном стояв довгий стіл, прикрашений пальмами, на якому лежав меч, а безпосередньо перед столом — набитий соломою лев з відкритою пащею. Хтось, очевидно, запхав йому всередину голови червону жарівку, бо його очі палали і здавалося, що з його горла жбухає полум’я. Я подумав, що це, мабуть, витвір пана Салона, і нарешті зрозумів, на яких дивних клієнтів натякав він мені того дня у шахті в Мюнхені.
За столом був Браманті, зодягнутий у шкарлатну туніку і зелені вишиті ризи, білу пелерину з золотими торочками, іскристий хрест на грудях і головний убір, дещо схожий на митру, прикрашений білим і червоним пір’ям. Перед ним, у гієратичних позах, виструнчилося десь осіб із двадцять, теж у шкарлатних туніках, але без пелерин. Усі мали на грудях позолочений предмет, який видався мені знайомим. Я згадав собі один портрет епохи Відродження — габсбурзький носище, дивне ягня, підвішене за талію, з обвислими лапами. Своїми уборами вони навіть непогано імітували орден Золотого Руна.
Браманті з піднятими руками промовляв щось, ніби виголошуючи літанію, а присутні час від часу відповідали. Тоді Браманті підняв меч, усі вийняли з тунік стилети чи то ножі й підняли їх догори. І саме тоді Альє опустив завісу. Ми побачили вже забагато.
Тож ми відійшли (кроком Рожевої Пантери, як уточнив Діоталлеві, напрочуд добре обізнаний зі збоченнями сучасного світу) і опинилися в саду, важко дихаючи.
Ґарамон був вражений. «Вони що… масони?»
«Гм», мовив Альє, «що значить масони? Вони адепти лицарського ордену, який пов’язує себе з розенкройцерами і непрямо з тамплієрами».
«Але хіба це все не пов’язане з масонством?» знову запитав Ґарамон.
«Якщо в тому, що ви бачили, є щось спільного з масонством, то це те, що ритуал, який виконав Браманті, теж є хобі для провінційних інтелектуалів та політиків. Але так було від початку: масонство було недолугою спробою
