Маятник Фуко - Умберто Еко
Важко було зрозуміти, чи то були пластикові, чи воскові моделі, чи живі істоти, також тому, що легка мутнява рідини не дозволяла достерегти, чи плавний трепет, який їх оживляв, був оптичним ефектом чи реальністю.
«Виглядає на те, що вони ростуть із дня на день», мовив Альє. «Щоранку господарі закопують посудини в купу свіжого кінського гною, ще теплого, який дає сприятливу для росту температуру. Тому в Парацельса подибуємо приписи, де говориться, що гомункулюсів належить вирощувати при температурі кінського черева. За словами нашого господаря, ці гомункулюси розмовляють із ним, повідомляють йому таємниці, пророкують, один відкриває йому істинні виміри Соломонового Храму, інший — як виганяти демонів… Чесно кажучи, я ніколи не чув, як вони говорять».
Їх обличчя були навдивовижу рухливі. Король ніжним поглядом дивився на королеву.
«Наш господар сказав мені, що одного ранку знайшов блакитного хлопчика, який хтозна-яким чином вибрався зі своєї в’язниці і намагався відкрити посудину своєї подруги… Але він був поза своєю стихією, задихався, і його ледве врятували, знову помістивши у рідину».
«Жахливо», сказав Діоталлеві. «Це мені зовсім не до вподоби. Мусиш завжди носити з собою цю посудину і, куди б ти не йшов, мусиш шукати кінського гною. А що робити з ними влітку? Залишити у двірника?»
«Але хто його знає», сказав, закриваючи дискусію, Альє, «може, це лишень чортенята Картезія. Або ж ляльки».
«Хай йому біс», говорив Ґарамон. «Ви, докторе Альє, відкриваєте мені новий усесвіт. Нам належить бути трохи скромнішими, любі друзі. Є стільки тайн в землі і в небесах… Але, зрештою, a la guerre сотте à la guerre…»
Ґарамон був наче вражений блискавкою. Діоталлеві зберігав вигляд зацікавленого циніка, Бельбо ж не виявляв жодного почуття.
Я хотів позбутися всяких сумнівів і сказав йому: «Як шкода, що Лоренца не приїхала, їй було б тут весело».
«Атож», відповів він неуважно.
Лоренца не приїхала. А зі мною сталося те, що сталося з Ампаро у Ріо. Мені було погано. Я відчув себе обдуреним. Мені не дали аґоґо.
Я зоставив своє товариство, увійшов, пробираючись крізь юрбу, до будинку, підійшов до буфету, ковтнув чогось прохолодного, боячись напитися якогось чар-зілля. Я розглянувся за вбиральнею, щоб зволожити собі скроні й потилицю, знайшов її і відчув полегшення. Однак вийшовши з неї, я побачив гвинтові сходи, які викликали в мене цікавість, і я не зміг відмовитися від нової пригоди. Можливо, я, хоч і вважав, що вже прийшов до себе, все ще шукав Лоренцу.
60
Бідний дурню! Невже ти настільки недалекий, що вважаєш, що ми відкрито навчимо тебе найбільшої і найважливішої таємниці? Запевняю тебе, той, хто хотів би пояснити згідно із звичайним, буквальним значенням слів те, що пишуть Філософи-Герметики, опиниться у полоні меандрів лабіринту, з якого не зможе вийти, і в нього не буде нитки Аріадни, яка могла б допровадити його до виходу
(Артефій)
Я опинився у підземній залі, скупо освітленій, зі стінами, прикрашеними морським візерунком, як водограї у парку. В одному кутку я помітив отвір, подібний до замурованої сурми, і вже здалеку чув, що з нього долинають якісь звуки. Я наблизився, і звуки зробилися виразнішими, аж поки я не зміг уловити фрази, виразно й чітко, наче їх вимовляли поруч зі мною. Діонісове вухо!
Вухо, очевидно, було з’єднане з однією з верхніх зал і ловило розмови людей, які проходили поруч із його отвором.
«Пані, скажу вам те, чого я ніколи нікому не говорив. Я втомився… Я працював і над циноброю, і над ртуттю, я переганяв спирти, очищав ферменти, виділяв солі заліза, сталі, їх шумовиння, але Каменя я не знайшов. Тоді я брав сильні, ядучі, палючі кислоти, але результат був той самий. Я використовував яєчні шкаралупи, сірку, вітріоль, арсеник, аміакову сіль, скляну сіль, лужну сіль, звичайну сіль, льодову сіль, селітрову сіль, натрієву сіль, поташеву сіль, виннокислу сіль і поташевий галун; але послухайте мене, не вірте цьому. Належить уникати недосконалих металів, інакше вас обдурять, як обдурили мене. Я пробував усе: кров, волосся, душу Сатурна, маркасити, aes ustum[160], шафран Марса, шлаки заліза, літаргірій, антимоній — нічого не виходить. Я працював, щоб добути олію і воду зі срібла, я кальцинував срібло з приготованою сіллю і без неї, а також із горілкою, і видобув з нього їдкі масла, ото й усе. Я застосовував молоко, вино, кисляк, сперму 3ірок, яка падає на землю, келідон, плаценту плодів, я домішував ртуть до металів, перетворивши їх у кристали, шукав я й у попелі… Навіть…»
«Навіть?»
«Ніщо на світі не вимагає більшої обережности, ніж істина. Розповісти істину — це наче вразити себе у серце…»
«Досить, досить, мені аж дух перехоплює…»
«Лише вам я наважуся відкрити свою таємницю. Я не належу до жодної епохи і до жодного місця. Я переживаю своє вічне існування поза часом і поза простором. Існують створіння, позбавлені своїх янголів-хоронителів: я — одне з них…»
«Але навіщо ви привели мене сюди?»
Інший голос: «Що, любий Бальзамо, граємось у міф про безсмертного?»
«Телепень! Безсмертя — це не міф. Це факт».
Я вже хотів був піти геть, знуджений цими теревенями, коли упізнав голос Салона. Він говорив негучно, з напругою, ніби затримуючи когось за лікоть. Я розпізнав голос П’єра.
«Облиште», говорив Салон, «не кажіть мені, що ви тут лише заради цієї алхімічної буфонади. Не переконуйте мене, що ви прийшли прогулятися садами. Чи знаєте ви, що після Гайдельберґу де Ко прийняв запрошення французького короля зайнятися очищенням Парижу?»
«Les façades?»[161]
«Він же не Мальро. Підозрюю, що йшлося про стоки. Цікаво, чи не так? Цей добродій мудрував над символічними помаранчевими й овочевими садами для цісарів, але насправді його цікавили паризькі підземелля. У ті часи в Парижі не було справжньої каналізаційної мережі. Там була суміш каналів на поверхні землі, а під землею були переходи, про які було відомо дуже мало. Римляни від часів республіки знали все про свою Клоаку Максиму, а через тисячу п'ятсот років у Парижі не було відомо нічого про те, що діється під землею. І де Ко приймає запрошення короля, бо
