Маятник Фуко - Умберто Еко
Ми піднімалися, і від тераси до тераси сади змінювалися. Деякі мали форму лабіринту, інші — обриси якоїсь емблеми, але конфігурацію долішніх терас можна було побачити лише з горішніх, тому згори я помітив обриси корони та чимало інших симетричних фігур, яких я не помічав, проходячи через них, хоча все одно не міг їх розшифрувати. Кожна тераса, на погляд того, хто проходив поміж огорожами, за допомогою ефекту перспективи демонструвала певні фігури, але при погляді з горішньої тераси вона відкривала нові образи, можливо, з протилежним значенням — і так кожна сходина промовляла водночас двома різними мовами.
В міру нашого щораз вищого сходження ми помічали невеликі конструкції: водограй фаллічної структури, який виникав під чимось на кшталт арки чи портика, Нептун, який топтав дельфіна, двері з колонами ассирійського типу і арка неокресленої форми, ніби трикутники та багатокутники, поставлені на інші багатокутники, а на кожній вершині височіла статуя якоїсь тварини — лося, мавпи, лева…
«І все це щось означає?» запитав Ґарамон.
«Без сумніву! Досить прочитати Mundus Symbolicus[156] Пічінеллі, що його з надзвичайною пророчою силою передбачив Альчато. Увесь цей сад можна прочитати, наче книгу або наче чари, що зрештою одне і те ж. Якби ви могли тихо повторити слова, що їх говорить сад, це дало б вам змогу керувати однією з незліченних сил, які діють на цій землі. Цей сад — це пристрій для панування над усесвітом».
Він показав нам якийсь грот. Плетиво водоростей та скелетів морських тварин, невідомо — справжніх, з гіпсу чи з каменю… Було видно наяду, що обіймала бика з лускатим хвостом великої біблійної риби, який лежав у потоці води, що випливала з мушлі, яку, наче амфору, тримав тритон.
«Я б хотів, щоб ви вловили глибоке значення цієї споруди, інакше це буде всього лиш банальна гра гідравлічних пристроїв. Де Ко добре знав, що якщо взяти посудину, наповнити її водою і зверху закрити, то навіть якщо зробити у дні отвір, вода з неї не витікатиме. Але якщо зробити отвір зверху, вода рине вниз».
«Хіба це не очевидно?» запитав я. «В другому випадку згори заходить повітря і витискає воду вниз».
«Типове науковоподібне тлумачення, де причина плутається з наслідком або навпаки. Ви не повинні запитувати себе, чому вода витікає у другому випадку. Ви повинні запитати, чому вона не витікає у першому».
«А чому вона не витікає?» поспитав Ґарамон.
«Тому, що якби вона витекла, в посудині утворилась би порожнеча, а природа боїться порожнечі. Nequaquam vacui, то була засада розенкройцерів, яку забула новочасна наука».
«Це вражає», мовив Ґарамон. «Казобоне, ці речі повинні бути у нашій дивовижній історії металів, майте на увазі. І не кажіть мені, що вода — це не метал. Треба трохи фантазії».
«Даруйте», сказав Бельбо Альє, «але ви подаєте аргумент post hoc ergo ante hoc. Те, що відбулося пізніше, спричиняє те, що відбулося раніше».
«Не треба мислити згідно з лінійною послідовністю. Вода у цих водограях цього не робить. Не робить цього й природа, природа не знає часу. Час — це вигадка Заходу».
Піднімаючись, ми зустрічали інших запрошених. Бачачи декотрих із них, Бельбо штовхав ліктем Діоталлеві, який півголосом коментував: «Авжеж, facies hermetica».
Саме серед прочан із facies hermetica, дещо осторонь, я побачив пана Салона з усміхом суворої поблажливости на вустах. Я усміхнувся йому, він усміхнувся мені.
«Ви знайомі з Салоном?» спитав Альє.
«А ви з ним знайомі?» запитав я його. «Для мене це цілком природно, я мешкаю з ним ув одному будинку. Що ви думаєте про Салона?»
«Я мало його знаю. Деякі гідні довіри друзі кажуть мені, що він інформатор поліції».
Он звідки Салон знав про видавництво «Ґарамон» та про Арденті. Що ж пов'язувало Салона з Де Анджелісом? Але я обмежився тим, що запитав Альє: «А що робить інформатор поліції на такому святі?»
«Інформатори поліції», сказав Альє, «ходять усюди. Будь-які події годяться для того, щоб подати сяку-таку інформацію. У поліції ви маєте тим більший вплив, чим більше ви знаєте або вдаєте, що знаєте. І не важливо, чи все це правда. Запам'ятайте, найважливіше володіти якоюсь таємницею».
«Але чому Салона запросили сюди?» запитав я.
«Друже мій», відповів Альє, «мабуть тому, що наш господар дотримується того золотого правила стародавньої мудрости, згідно з яким будь-яка помилка може бути невпізнаною носійкою істини. Справжній езотеризм не боїться суперечностей».
«Ви кажете мені, що врешті-решт усі вони приходять до згоди».
«Quod ubique, quod ab omnibus et quod semper[157]; Утаємничення — це відкриття вічнотривалої філософії».
Так філософуючи, ми дійшли до найвищої тераси й посеред просторого саду звернули на стежку, яка вела до входу до вілли чи то пак замку. У світлі чималого смолоскипа, вміщеного на верхівці колони, ми побачили дівчину в синій одежі, всіяній золотими зірками, яка тримала в руці сурму, подібну до тих, у які сурмлять в операх герольди. Наче на одній із церковних містерій, де янголи хизуються пір’ям з велінового паперу, дівчина мала на спині два великі білі крила, приоздоблені мигдалевидними візерунками з крапкою посередині, які при бажанні можна було вважати очима.
Ми побачили професора Каместреса, одного з перших дияволістів, які відвідали нас у видавництві «Ґарамон», ворога Ordo Templi Orientis. Ми насилу розпізнали його, бо він перевдягся так, що це видалося нам дивним, однак Альє визначив, що це цілком відповідає цій оказії: він був зодягнений у біле лляне покривало, підперезане на стегнах червоною стрічкою, яка перехрещувалася на грудях та на спині, і в чудернацький капелюх стилю XVII століття, до якого були пришпилені чотири червоні троянди. Він став навколішки перед дівчиною з сурмою і промовив кілька слів.
«Справді», пробурмотів Ґарамон, «є стільки тайн в землі і небесах…»
Ми проминули оздоблений історичними образками портал, який нагадав мені цвинтар у Стальєно. Над складною неокласичною алегорією я побачив вирізьблені слова CONDOLEO ET CONGRATULOR[158].
Усередині кишіло й вирувало від гостей, котрі скупчилися коло буфету в просторому салоні при вході, звідки два крила сходів розходилися
