Маятник Фуко - Умберто Еко
«Що-що?» поспитала Лоренца.
Я з розумінням витлумачив: «Коли Сальґарі наводить правдивий факт (або факт, що його він вважає правдивим) — скажімо, що Сидячий Бик після битви на Литл Биґ Горн поїдає серце генерала Кастера — в кінці оповіді він дає виноску, де говориться: 1. Історичний факт».
«Атож. І це справді історичний факт, що Аннібале Канталямесса та Піо Бо звалися саме так, і це нітрохи не було їх найгіршою рисою. Вони були ледарями, цупили комікси з газетного кіоска, крали гільзи в тих, хто мав їх гарну збираницю, і клали канапку з ковбасою на подаровану тобі на Різдво книгу про пригоди на морі та на суходолі, яку ти їм щойно позичив. Канталямесса вважав себе комуністом, Бо — фашистом, обидва були готові продатися ворогові за рогатку. Вони розповідали історії на сексуальні теми, не маючи великого поняття про анатомію, і сперечалися, хто довше мастурбував минулого вечора. То були типи, готові до всього, чому ж не до гри на бомбардоні? І так я вирішив спокусити їх. Я соковито змальовував їм однострій музикантів, описував публічні виступи, віщував успіхи в коханні до Доньок Марії… Вони дали спіймати себе на гачок. Я проводив цілі дні в концертній залі з довгою тростиною в руці, як це я бачив на ілюстраціях брошурок, які розповсюджували місіонери, лупив їх по пальцях, коли вони брали фальшиву ноту — у бомбардона лише три клавіші, які приводяться у дію вказівним, середнім і підмізинним пальцями, а все решта — це лише питання губ, як я вже говорив. Не буду більше вам надокучати, мої маленькі слухачі: надійшов день, коли я зміг представити донові Тіко два бомбардони, може, й не досконалі, але принаймні перший переслух, підготований довгими безсонними пополуднями, вони пройшли. Дон Тіко дав себе переконати, виділив їм однострої і перевів мене на сурму. І не минуло й тижня, як на святі Марії Спомагательки, на самому початку театрального сезону, який відкривався Маленьким парижанином, я стояв при спущеній завісі перед усіма достойниками і грав вступ до Доброго Правила».
«Як чудово», сказала Лоренца, виставляючи напоказ ніжний рум’янець ревнощів, що залив її обличчя. «А Чечілія?»
«Її не було. Можливо, занедужала. Звідки мені знати? Її не було».
Він підвів очі і провів поглядом по публіці, адже в цю мить він почував себе бардом — або ж блазнем. Він витримав паузу. «Через два дні дон Тіко послав за мною і пояснив мені, що Аннібале Канталямесса та Піо Бо зіпсували весь вечір. Вони не тримали темпу, під час пауз ловили гав, видурнювалися і блазнювали, невчасно вступали. ‘Бомбардон, говорив мені дон Тіко, це кістяк духової оркестри, він — її ритмічна свідомість, душа. Оркестра — це наче отара, інструменти — вівці, диригент — пастух, а бомбардон — вірний, гарчливий собака, який стримує овець. Диригент дивиться насамперед на бомбардон, і якщо бомбардон його слухається, то й вівці його слухатимуться. Любий Якопо, може, це з твого боку буде велика жертва, але я хочу попросити тебе повернутися до бомбардона, разом із тими двома. У тебе є почуття ритму, і ти маєш тримати їх у належному темпі. Клянусь тобі, тільки-но вони зможуть самі дати собі раду, я знову переведу тебе на сурму.’ Я був зобов’язаний донові Тіко усім. І я погодився. А під час наступного свята сурми знову піднялися на ноги і заграли вступ до Доброго Правила перед Чечілією, яка знову сиділа у першому ряді. А я сидів у темряві, всього лиш один із бомбардонів. Щодо тих двох нікчем, то вони так і не навчилися давати собі раду. Я так і не повернувся до сурми. Війна закінчилася, я вернувся до міста, покинув духові інструменти, і так ніколи й не дізнався навіть прізвища Чечілії».
«Бідолашний», промовила Лоренца, обіймаючи його за плечі. «Зате тепер ти маєш мене».
«Я гадав, що тобі подобаються саксофони», сказав Бельбо. Тоді поцілував їй руку, ледь повернувши голову. Він споважнів. «До роботи», мовив він. «Ми мусимо створити оповідь про майбутнє, а не хроніку втраченого часу».
Увечері відбулося бучне святкування знесення заборони на алкоголь. Якопо, здавалося, забув про свої елегійні настрої і почав змагатися з Діоталлеві. Вони створювали в уяві абсурдні машини, кожного разу виявляючи, що вони вже були винайдені. Опівночі, після повного подій дня, всі вирішили, що треба спробувати, як спиться поміж пагорбами.
Я ліг у ліжко у старому покої, простирадла були ще вологіші, ніж пополудні. Якопо наполіг, щоб ми скористалися «панотцем» — це щось на зразок овального каркасу, який підносить ковдру і на якому ставиться невелика жарівниця з жаром — мабуть, для того, щоб ми відчули весь смак життя на віллі. Адже коли вологість у постелі прихована, «панотець» виводить її на поверхню, ти відчуваєш приємне тепло, а простирадла здаються вологими. Ну що ж робити. Я увімкнув нічник під абажуром — саме на такі абажури з торочками наштовхуються, за словами поета, нічні метелики, перед тим як загинути. І намагався заснути, читаючи газету.
Але десь через годину чи дві я почув у коридорі кроки, вхідні двері відчинилися і зачинилися, і нарешті (останнє, що я почув) двері різко гримнули. Лоренца Пеллеґріні піддавала випробуванню Бельбові нерви.
Я вже засинав, коли почув, як щось шкребеться у мої двері. Хтозна, може, якась тварина (але я не бачив тут ані собак, ані кішок), й у мене склалося враження, що це запрошення, прохання, зваба. Можливо, це була Лоренца, адже вона знала, що Бельбо за нею спостерігає. А може, ні. Дотепер я вважав Лоренцу власністю Бельбо — принаймні, що стосувалося мене — а крім того, відколи я був з Лією, я став невразливий на інші принади. Лукаві, часто змовницькі погляди, які іноді кидала мені, кепкуючи з Бельбо, Лоренца в офісі або у барі, ніби шукаючи союзника або свідка, були частиною — як я завжди гадав — світської гри, а крім того, Лоренца мала талант Дивитися на будь-кого з таким виглядом, ніби вона бажала випробувати його здібності у коханні — але досить дивним способом, ніби кажучи: «Я хочу тебе, але лише щоб показати, що ти боїшся…» Того вечора, коли я почув оте дряпання, оте шкряботіння нігтів об лаковані двері, у мене виникло зовсім інше почуття: мені стало зрозуміло, що я бажав Лоренци.
Я запхав голову під подушку і намагався думати про Лію. Я хочу мати з нею дитину, сказав я
