Маятник Фуко - Умберто Еко
«Яка хмара?» прошепотів я.
«Передання називає її зеленою хмарою. Почекайте…»
Я не очікував жодної зеленої хмари. Але майже в ту ж мить із землі піднялася м’яка мряка, — якби вона була однорідна й суцільна, її можна було б назвати туманом. Це було утворення, що складалося з клаптів, у певній точці воно згущувалося, а тоді, під подувом вітру, піднімалося, пирхаючи, наче пасмо цукрової вати, переміщувалося, розвіюючись у повітрі, відтак скручувалося в клубочок в іншому місці на галявині. Ефект був дуже незвичайний, іноді в глибині з’являлися дерева, іноді все змішувалося у білуватій парі, іноді хмара парувала в центрі галявини, закриваючи від нас те, що там відбувалося, і відкриваючи її краї та небо, де незворушно сяяв місяць. Порухи клаптів були раптові, несподівані, неначе вони підкорялися імпульсові вередливого подуву.
Я подумав про хімічний трюк, а потім замислився: ми були на висоті майже 600 метрів, і цілком можливо, що це були справжні хмари. Передбачені, викликані ритуалом? Напевно ні, але жриці вирахували, що, за сприятливих обставин, на цій висоті над самою поверхнею землі можуть утворюватися ці випари-блукальці, ці скупчення пари.
Нелегко було опиратися чарам цієї сцени, бо й одяг жриць змішувався з білизною пари, і здавалося, що їх постаті виходять із цієї молочної темряви і повертаються у неї, ніби нею породжені.
У певну мить хмара вкрила весь центр поляни, й кілька клаптів, які, роз’єднуючись, піднімалися догори, майже заслонили місяць, однак не настільки, щоб галявина, далі освітлена по краях, зблякла. Тоді ми побачили, як із хмари вийшла одна з друїдес і з криком, з простягнутими вперед руками побігла в напрямку лісу, я навіть подумав, що вона побачила нас і кидає на нас прокляття. Але, будучи за кілька метрів від нас, вона змінила напрям і кинулася бігти кругом навколо хмари, зникла ліворуч у білизні, через кілька хвилин знову з’явилася праворуч, знову підбігла дуже близько до нас і я зміг роздивитися її обличчя. То була сивілла з великим, дантівським носом над тоненьким, наче шрам, ротом, який відкривався, немов підводна квітка, беззубим, як не рахувати двох передніх зубів та асиметричного ікла. Її очі були рухливі, хижі, колючі. Я почув, чи мені здалося, що почув, чи тепер я вважаю, що чув — накладаючи на цей спогад інші спогади — разом з кількома словами, які тоді видалися мені гельськими, декілька заклинань мовою, яка нагадувала латину, щось подібне до «о pegnia (oh, е oh! intus) et eee uluma!!!» — і раптом туман майже зник, галявина знову очистилася, і я побачив, що її заповнило стадо свиней з намистом із незрілих яблук навколо опецькуватих ший. Друїдеса, яка раніше грала на сурмі, все ще стоячи на дольмені, вимахувала ножем.
«Ходімо», сухо сказав Альє. «Закінчилося».
Слухаючи його, я помітив, що хмара тепер повисла над нами і навколо нас, і я майже не бачив тих, хто стояв поруч зі мною.
«Як це — закінчилося?» сказав Ґарамон. «Мені здається, що найцікавіше починається саме тепер».
«Закінчилося те, що ви могли бачити. Більше не можна. Слід поважати ритуал. Ходімо».
Він знов увійшов до лісу і його одразу ж проковтнула волога, яка нас огортала. Ми йшли, тремтячи, ковзаючи по гнилому листі, важко дихаючи, врозсип, наче військо у відступі. Ми знайшли один одного на дорозі. Менш ніж через дві години ми могли бути в Мілані. Перед тим як сісти у свою машину разом з Ґарамоном, Альє попрощався з нами: «Пробачте мені, що я перервав виставу. Я хотів познайомити вас із чимось, тобто з кимось, хто існує навколо нас і на кого, по суті, ви теж тепер працюєте. Але більше бачити вам не можна. Коли мене повідомили про цю подію, я мусив пообіцяти, що ми не заважатимемо церемонії. Наша присутність могла негативно вплинути на наступні фази».
«А свині? Що там відбувається зараз?» запитав Бельбо.
«Все, що я міг сказати, я сказав».
63
«Що нагадує тобі ця риба?»
«Іншу рибу».
«А що нагадує тобі інша риба?»
«Ще іншу рибу».
(Joseph Heller, Catch 22, New York, Simon & Schuster, 1961, XXVII)
Я повернувся з П’ємонту з почуттям провини. Але побачивши Лію, я забув про всі пожадання, які в мене були промайнули.
І все ж ця подорож залишила в мені інші сліди, і тепер мене непокоїть те, що тоді вони мене не занепокоїли. Я саме остаточно впорядковував, розділ за розділом, ілюстрації до історії металів, і більше не був у стані вистояти перед демоном подібностей, як це вже зі мною трапилось у Ріо. Чим відрізнялися між собою оця циліндрична піч Реомюра 1750 року, цей інкубатор для яєць і цей атанор XVII століття, материнська утроба, темна матка для висиджування хтозна-яких містичних металів? Це було так, ніби Дойчес Музеум розмістили у п’ємонтійському замку, який я відвідав минулого тижня.
Мені ставало все важче відмежовувати світ магії від того світу, який сьогодні називають універсумом точности. Я зустрічав персонажів, про яких учив у школі як про тих, хто ніс світло математики і фізики в темноти забобонів, і виявляв, що вони працювали, стоячи одною ногою в Кабалі, а іншою — в лабораторії. Може, я наново перечитував усю історію очима наших дияволістів? Але потім я знаходив цілком вірогідні тексти, де розповідалося, як фізики-позитивісти, заледве вийшовши з університету, прямували на медіумічні сеанси та на астрологічні згромадження, і як Ньютон дійшов до закону всесвітнього тяжіння, бо вірив в існування окультних сил (я пригадав собі його дослідження розенкройцерівської космології).
Я поставив перед собою науковий обов’язок ставитися до всього з недовірою, але тепер я мусив з недовірою ставитися й до вчителів, які навчили мене бути недовірливим.
Я сказав собі: я такий самий, як Ампаро — не вірю, але підкоряюся. І я ловив себе на тому, що роздумую над тим фактом, що, по суті, висота великої піраміди справді становить одну мільярдну відстані Земля-Сонце, що між міфологією кельтів та міфологією американських індіянців справді простежуються аналогії. І я починав ставити питання до всього, що мене оточувало — до будинків, вивісок крамниць, хмар на небі та гравюр у бібліотеці, прагнучи, аби вони мені розповіли не свою, а іншу історію, яку вони, звісно, приховували, але яку вони, врешті-решт,
