Маятник Фуко - Умберто Еко

57

Під кожним третім деревом, по обидва його боки, висіло по ліхтарю, і прегарна діва, теж зодягнена у блакитне, запалювала їх чудовим смолоскипом, і я забарився більше, ніж потрібно, щоб насолодитися цим видовищем, яке було невимовно гарне.

(Johann Valentin Andreae, Die Chymische Hochzeit des Christian Rosencreutz, Strassburg, Zetzner, 1616, 2, p. 21)

Десь опівдні Лоренца, усміхаючись, вийшла до нас на терасу і заявила, що відкрила чудовий потяг, який проїжджав через *** о пів на першу і який усього лиш з одною пересадкою привезе її пополудні до Мілану. Вона запитала, чи відвеземо ми її на станцію.

Бельбо, продовжуючи гортати свої нотатки, мовив: «Мені здавалося, що Алье очікує також і на тебе, ба більше, мені здавалося, що він зорганізував усю цю виправу лише заради тебе».

«Тим гірше для нього», сказала Лоренца. «Хто мене відвезе?»

Бельбо підвівся і сказав нам: «Я швиденько, лише туди й назад. Потім ми зможемо побути тут ще зо дві години. Лоренцо, у тебе була якась сумка?»

Не знаю, чи сказали вони ще щось одне одному дорогою до станції. Бельбо повернувся хвилин через двадцять і знову взявся за роботу, не згадуючи більше про цей інцидент.

О другій годині ми знайшли на ринковій площі затишний ресторан, і вибір страв та вин дозволив Бельбо віддатися споминам про інші події його дитинства. Але він говорив наче цитуючи життєпис когось іншого. Втіха від розповіді, яку він відчував попереднього дня, зникла. Під вечір ми вирушили, аби зустрітися з Альє та Ґарамоном.

Бельбо вів машину на південний захід, а тим часом, кілометр за кілометром, краєвид потроху мінявся. Пагорби ***, навіть пізно восени, були невеликі й затишні; а тепер, у міру нашого просування, обрій розширювався, з кожним поворотом виростали вершини, час від часу увінчані селами. Але між одною вершиною й другою відкривалися безмежні обрії — наче крізь живопліт[155], зауважив Діоталлеві, сумлінно виражаючи наші відкриття словами. Їдучи під гору на третій передачі, ми дивилися, як перед нами на кожному повороті відкривалися широкі простори з безконечним хвилястим рельєфом, який на межі пласкогір’я вливався у майже зимову мряку. Хоч ми були вже посеред гір, краєвид виглядав, наче рівнина, пересічена видмами. Так, ніби рука якогось нездарного деміурга притисла вершини, які здалися йому занадто великими, перетворюючи їх у безконечне горбисте місиво, що сягало моря, або — хто-зна? — прямовисних, уже суворих і рішучих гірських ланцюгів.

Ми прибули до села, де в барі на центральному майдані мали зустрітися з Альє та Ґарамоном. Почувши, що Лоренда з нами не приїхала, Альє й оком не змигнув, навіть якщо це його й засмутило. «Наша чарівна подруга не хоче брати участи разом з іншими у містеріях, які прямо її стосуються. Надзвичайна скромність, яку я дуже ціную», сказав він. І це було все.

Ми продовжували наш шлях, попереду — «Мерседес» Ґарамона, позаду — «Рено» Бельбо, через пагорби і долини, аж поки не побачили у призгаслих променях сонця якусь дивну будівлю, що примістилась на вершині пагорба, щось на кшталт замку XVIII сторіччя, пофарбованого у жовтий колір, від якого відходили, як мені здалося здалеку, тераси з пишними, попри пору року, квітами та деревами.

Під’їхавши до підніжжя кручі, ми опинилися на майданчику, де було запарковано чимало автомашин. «Тут ми зупинимося», сказав Альє, «і продовжимо наш шлях пішки».

Сутінки помалу переходили у ніч. Шлях на гору виднів перед нами у світлі безлічі смолоскипів, запалених уздовж схилів.

Хоч як це дивно, але все те, що відбувалося від тієї хвилини аж до пізньої ночі, я пам’ятаю чітко і водночас невиразно. Тоді, у перископі, я згадував той вечір і відчував спорідненість між цими двома відчуттями. Ось, казав я собі, тепер ти тут, у якомусь неприродному становищі, очманілий від невловимого смороду старого дерева, уявляєш себе у могилі або у череві посудини, де відбувається якесь перетворення. Варто тобі лише висунути голову з кабіни, і в півмороці ти б побачив, як поміж випарами чарів, наче елевсинські тіні, рухаються предмети, які сьогодні здавались тобі нерухомими. Те саме я відчував того вечора коло замку: освітлення, несподіванки, що ми їх зустріли на шляху, слова, які я чув, а згодом, звичайно, запашні куріння — все ніби змовилося, аби примусити мене вважати, що я бачу сон, але у незвичайній формі, як ото перед пробудженням зі сну нам сниться, що ми бачимо сон.

Я не повинен був пам’ятати нічого. І все ж я пам’ятаю все, ніби це були не мої переживання, ніби про них мені розповів хтось інший.

Не знаю, чи все відбувалося справді так, як я це пам’ятаю з такою невиразною ясністю, а чи це я просто бажав, щоб воно так відбувалося, але безперечно саме того вечора у наших головах з’явився План, як бажання дати якусь форму безформному переживанню, перетворюючи у примарну реальність фантазію, яку хтось забажав здійснити.

«Сам шлях має ритуальний характер», говорив нам Альє, коли ми піднімалися. «Це висячі сади, такі самі — або майже такі самі — як ті, що їх Саломон де Ко запроектував для Гайдельберзьких палат — тобто для палатинського курфюрста Фрідріха V, у велике розенкройцерське сторіччя. Освітлення слабке, але саме так і має бути, бо тут краще відчувати, ніж бачити: наш амфітріон не прагнув точного відтворення проекту Саломона де Ко, а зосередив його в більш обмеженому просторі. Гайдельберзькі сади імітували макрокосм, а той, хто відтворив його тут, повторив лише мікрокосм. Погляньте на отой грот у стилі рококо. Його оздоблення, безперечно, декоративне. Але де Ко взяв цей символ з Atalanta Fugiens Міхаеля Майєра, де філософським каменем є корал. Де Ко знав, що через форму садів можна впливати на небесні тіла, адже це літери, які своєю конфігурацією наслідують гармонію всесвіту…»

«Дивовижно», сказав Ґарамон. «Але як може сад впливати на небесні тіла?»

«Існують знаки, які притягають один одного, які дивляться один на одного, які відкривають свої обійми і змушують до любови. У них нема і не повинно бути жодної, визначеної форми. Людина, залежно від того, що їй диктує її захоплення або порив духу, випробовує на собі певні сили, як це було з єгипетськими ієрогліфами. Зв’язок між нами і божественними істотами може існувати лише через печаті, фігури, літери та