Крізь роки пам'яті - Верона Дарк

Макс ніколи не думав, що втратити Лізу буде так боляче. Вона зникла раптово, немов вітер вирвав її з його життя. Спочатку він не вірив, що це надовго. Думав — образилася, поїхала, але скоро повернеться. Думав, що зателефонує. Що він її наздожене. Але дні минали. Тижні. Місяці. А потім — роки.

Макс перевернув усе. Найняв приватного детектива. Переглядав сотні записів камер відеоспостереження, списки реєстрацій у готелях, виписки з баз даних. Обдзвонював усіх спільних знайомих. Відвідував місця, де вони були разом, сподіваючись знайти хоч якийсь слід. Кожне невдале розслідування било по ньому сильніше. Ніхто нічого не знав. Вона ніби зникла з лиця землі.

Ночами він не міг спати. Прокидався від снів, у яких бачив її усмішку, голос, очі. Ті сни — були єдиною розрадою. А потім — ще гірше. Він почав уявляти її з іншим. Щасливою. Без нього. І ці думки розривали його зсередини.

— Де ж ти, Лізо? — повторював він собі знову і знову, сидячи з фото в руках. — Я не здамся. Я знайду тебе. Навіть якщо пройде ще десять років. Навіть якщо ти мене вже не чекаєш…

Його друзі казали відпустити. Рідні благали зупинитись. Але він не міг. Кохання не відпускало.

Він жив, але кожен день без неї був порожнім.

І коли вже здавалося, що сліди остаточно стерті — доля таки подарувала йому шанс.

Антон сидів за ноутбуком до світанку, переглядаючи тисячі профілів, старі списки студентів, архіви, перевіряючи зв’язки. І нарешті — знайшов. Маленьке містечко, готель «Оазис». У розділі персоналу значилась знайома до болю фігура: Ліза Микитюк, адміністратор, працює понад три роки.

Антон одразу набрав Макса:

— Знайшов. Вона в маленькому містечку, працює адміністратором у готелі. Називається «Оазис».

— Точно вона? — голос Макса затремтів.

— Точно. І ще дещо… Цим готелем володіє Мурат. Пам’ятаєш його? Ви ж разом будували цей об’єкт, ще до твого призначення директором.

Макс мовчав кілька секунд. Серце калатало. Дихати стало важко.

— Я їду туди. Сьогодні.

Наступного дня його чорний автомобіль мчав трасою на повній швидкості. Дорога здавалася нескінченною. Кожна секунда була згустком тривоги, надії й страху.

---

Готель «Оазис» зустрів його знайомою архітектурою — саме він колись затвердив цей проєкт. Все було незмінним: біла плитка, оздоблення з натурального дерева, панорамні вікна.

На рецепції стояла вона. Ліза. В білій блузці, з охайно зібраним волоссям і стриманою усмішкою на обличчі — поки не підняла очей.

Їхні погляди зустрілись. Час зупинився.

— Макс?… — її голос зірвався.

— Лізо… — він наблизився. — Ти… жива… справжня…

Раптом з'явився Мурат. Він застиг у дверях, побачивши старого друга.

— Максе?! — він здивовано усміхнувся й підійшов. — Не вірю! Скільки років!

Вони обійнялись.

— Я чув, що цей готель твій… але не уявляв, що Ліза працює саме тут, — сказав Макс, не зводячи з неї погляду.

Мурат мовчав. А потім спокійно додав:

— Бачу, ви маєте про що поговорити. Я зайду пізніше.

Макс і Ліза залишилися самі. Вона мовчала, все ще не вірячи, що це не сон. Він зробив крок до неї.

— Чому ти зникла? Чому нічого не сказала? Я шукав тебе…

—  Я не мала вибору, — її голос здригнувся, в очах заблищали сльози. — Я кохала тебе. І досі…

Макс не витримав — обійняв її, міцно, як востаннє. Вони стояли в холі готелю, ніби весь світ навколо зник. І тільки їхні серця билися в унісон.

Макс дивився на Лізу, ніби боявся, що вона зникне знову. Її очі були наповнені сльозами, але в них не було тепла — тільки холодна рішучість.

— Лізо… — його голос тремтів. — Ти навіть не уявляєш, як я жив ці роки. Я зрадив себе, коли дозволив їм відібрати тебе. Але я шукав тебе. Я тут. Нарешті знайшов. Ми можемо все виправити…

Вона відступила на крок.

— Уже пізно, Максе, — тихо сказала вона. — У тебе є дружина. У мене… є інший чоловік. Я щаслива. Ми з ним разом. Я не хочу все це знову…

Макс застиг.

— Що?.. — він не повірив почутому. — У тебе… хтось є?

Ліза з силою зтиснула долоні за спиною, намагаючись не заплакати:

— Так. У мене є сім’я.

Ці слова обпалили Макса гірше за вогонь. Він змахнув рукою по стільниці рецепції, з глухим гупанням розлетілись папки, чашка розбилася об підлогу. Ліза здригнулася.

— Чорт забирай! — закричав Макс. — Не вірю! Я бачу, що ти брешеш! Чому? Чому ти це робиш?

Він зробив крок до неї, але вона відвернулася, закусивши губу. Сльози вже текли по її щоках.

— Тому що… інакше ти не відступиш. А я не можу знову пережити той біль, — прошепотіла вона.

Макс мовчав. Стояв посеред холу, з пораненим поглядом. Ніби світ знову розсипався.

Мурат увійшов до готелю, побачивши, що сталося, і підійшов до Макса:

— Максе… залиш її в спокої. Вона не така сильна, як здається.

Макс ще хвилину стояв, потім просто розвернувся й вийшов. На його обличчі не залишилось нічого — ні гніву, ні надії. Тільки пустота...