Крізь роки пам'яті - Верона Дарк

Макс не поїхав. Він залишився в готелі ще на тиждень, зайняв один із номерів люкс-класу з видом на ліс. Його поява була наче вибухом для Лізи — кожен день, кожна зустріч із ним змушувала її серце шалено битися й одночасно розриватися.

Вона намагалася уникати його, але було важко: він проходив повз рецепцію кілька разів на день, іноді просто зупинявся й дивився на неї мовчки, з очима, повними болю.

Макс часто проводив вечори з Муратом у маленькому лаунж-барі при готелі. Пив коньяк, курив сигари, мовчав, а потім нарешті одного вечора промовив:

— Знаєш, Мурате… Я її кохаю. Кохав завжди. І кохатиму, навіть якщо вона мене більше не хоче. — Він ковтнув гіркий ковток коньяку. — Вона — єдина, хто бачив у мені не спадкоємця, не багатого хлопця, не бізнесмена. А просто… мене.

Мурат мовчки слухав, погляд його був напружений, але зовні спокійний. Усередині все клекотіло. Бо Ліза… стала для нього не просто симпатичною дівчиною. Вона була ніжністю, чесністю, справжністю — чимось, чого йому завжди бракувало.

— Ви були разом? — тихо запитав Мурат, хоча вже знав відповідь.

Макс кивнув.

— Вона втекла від мене через моїх батьків. А тепер каже, що має чоловіка. Але я не вірю їй. У її очах — те саме кохання. Просто щось її стримує. І я це з’ясую.

Мурат допив свій келих. У грудях стискало. Він не сказав, що сам зізнавався Лізі в почуттях. Не сказав, що хотів побудувати з нею нове життя. Не міг — бо поважав і її, і цього розбитого чоловіка навпроти.

— Якщо вона справді кохає тебе… — тихо мовив Мурат. — Вона сама тобі про це скаже.

Макс мовчки кивнув. Але вже на ранок він вирішив діяти.