Крізь роки пам'яті - Верона Дарк

Це було теплим вечором п’ятниці. Мурат запросив Лізу на вечерю до невеликого, затишного ресторану з видом на озеро. Там було тихо, світилися ліхтарі над водою, грала м’яка східна музика. Ліза вперше за довгий час одягнула сукню — стриману, але жіночну. Вона нервувала, не зовсім розуміючи, чому погодилася.

Мурат був уважним, стриманим, щиро усміхався, говорив спокійно. Вони говорили про Деніела, бабусю, картини Лізи, про життя. Йому вдавалося зробити її сміх по-справжньому легким — ненадовго, але щиро.

І раптом… він встав із-за столу, дістав маленьку оксамитову коробочку й опустився перед нею на одне коліно.

— Лізо… — його голос був м’який, але впевнений. — Ти — сильна, світла, справжня. Я давно зрозумів, що хочу бути з тобою. І з твоїм сином. Хочу стати частиною вашого життя. Вийдеш за мене?

Ліза застигла. Секунди тяглися, як вічність. Її пальці стиснули край серветки. Серце билося, як у пастці. Вона дивилася на Мурата — доброго, гідного чоловіка, який дійсно хотів дати їй родину, спокій, підтримку.

Але в грудях усе кричало: «Це не він… Це не Макс…»

Вона повільно покачала головою. Її голос зірвався на півслові:

— Пробач… Ти — чудовий. І я дуже поважаю тебе… Але я не можу.

Він мовчки кивнув. Його очі потемніли, але він не став тиснути. Тільки сказав:

— Це через нього… Так?

Ліза не змогла відповісти, лише опустила погляд і ледь чутно прошепотіла:

— Я досі його кохаю…

Вона повернулася додому пізно, притиснула Деніела до себе в ліжку й довго плакала, але не від жалю до Мурата — а від того, що її серце й досі належало тому, кого вона вже давно мала б забути…