Крізь роки пам'яті - Верона Дарк

Перший день на новій роботі завжди тривожний. Ліза злегка нервувала, стоячи біля стійки рецепції елітного прибережного готелю. Вона старанно розглядала інтер’єр, вивчаючи, як усе працює, коли поруч з’явилася дівчина в елегантній уніформі — впевнена, усміхнена, з довгим русявим волоссям, зібраним у хвіст.

— Привіт! Ти, напевно, Ліза? — запитала вона, простягаючи руку. — Я Маша. Твоя напарниця по зміні. І, сподіваюся, майбутня подруга.

Ліза посміхнулася, трохи розслабившись.

— Привіт. Так, я Ліза. Дуже приємно.

— Пішли, покажу, як тут усе працює. Наш готель — це як окремий всесвіт: клієнти з вибриками, персонал з драмами і, звісно, секрети в кожному номері, — засміялася Маша, підморгнувши.

— Звучить обнадійливо… — з усмішкою відповіла Ліза.

Вони разом пройшлися рецепцією, потім — службовими коридорами. Маша була не просто привітною — вона одразу почала підтримувати Лізу, допомагати розібратися в системі бронювання, навіть прикривала її, коли Ліза хвилювалася через перших гостей.

— І ще одна порада, — додала Маша, коли вони ввечері пили каву у маленькому технічному кабінеті. — Якщо побачиш  Мурата в поганому настрої — не став запитань. Просто кивай і виглядай зайнятою.

— Добре, запам’ятаю, — сміючись, відповіла Ліза. — Дякую, Маша. Ти мені дуже допомогла.

— Та ми ж дівчата. Тут одна одну треба тримати, — сказала Маша і з теплотою глянула на неї.

Так і почалася їхня дружба — з легкої розмови, підтримки й щирості.

Останні кілька тижнів Ліза почувалася виснаженою. Її нудило від запаху кави, вона втрачала апетит, шкіра зблідла, під очима з’явились темні кола. Вона списувала все на втому, стрес, переживання. Але сьогоднішній день став переломним.

Вона стояла за стійкою рецепції, як раптом світ навколо поплив. В очах потемніло, ноги підкосились — і останнє, що вона почула перед тим, як знепритомніти, був крик Маші.

Її привезли до лікарні. Все було мов у тумані: білі стіни, шум моніторів, холод у грудях. Коли вона прийшла до тями, біля неї сиділа Маша, стискаючи її долоню.

— Усе добре. Тебе вже оглянули. Лікар скоро прийде, — сказала вона тихо.

Через кілька хвилин у палату зайшла жінка-лікар середніх років із добрими, але серйозними очима. В руках вона тримала результати аналізів.

— Лізо, — почала вона м’яко. — Ми зробили обстеження. Ви знепритомніли через пониження тиску та загальне виснаження. Але головна причина — ви вагітні. Термін приблизно вісім тижнів.

Слова, мов грім серед ясного неба.

— Що?.. — Ліза ледь прошепотіла. — Ні… Це… це не може бути…

Її серце шалено забилося. Руки затремтіли. Світ став нереальним. Усередині піднялася хвиля страху, розпачу і паніки. Вона сіла, схопившись за живіт, наче хотіла переконатись, що це — не сон.

— Я не знаю, що робити… Я зовсім одна… — її голос зірвався на ридання.

Маша кинулася до неї, обійняла, не кажучи ні слова. Вона лише тримала її, поки Ліза плакала, тремтіла, втирала сльози й повторювала:
— Як я скажу йому? Як я народжу одна?.. Що буде з дитиною?.. Я нічого не маю…

Ця ніч була найтемнішою в її житті. Але десь у глибині душі, серед сліз і тривоги, з’явилось нове відчуття — невиразне, ще крихке. Це було щось інше. Не надія — ще ні. Але зародок сили. Нового початку.