Крізь роки пам'яті - Верона Дарк

Макс не міг просто так відійти від Лізи, від того, що вона приховувала від нього так багато років. Його серце билося шалено, а в голові крутилося лише одне запитання: Чому? Чому вона не могла сказати йому правду, чому не дала йому шанс бути батьком? І водночас, усередині нього жевріла іскра надії, що, можливо, ще можна все виправити.

Він кілька днів не з’являвся в готелі, замкнувшись у своєму номері. Пив, думав, намагаючись упорядкувати свої емоції. Але не міг забути про Лізу. І про Деніела.

Ліза ж відчувала, як її душа обривається, коли думала про Макса. Він був правий — вона зрадила його. Вона мала дати йому шанс бути батьком. Вона мала розповісти йому правду ще тоді, коли зрозуміла, що він — це його син. Але як сказати йому? Як знову вивести на світло цю правду, після стільки часу і болю?

Вона не знала, як далі жити. Вона не могла бачити його, не могла думати про нього без того, щоб її серце не обливалося болем. І все ж таки, всередині, де-не-де ще залишалася та надія, що все можна виправити, що можна повернути все назад.

Один вечір, коли Ліза сиділа за столом і малювала нову картину, до неї підійшла бабуся.

— Ти йому пробачиш? — запитала старша жінка, дивлячись на неї з турботою. — І чи пробачиш ти собі?

Ліза стиснула кисть у руці. Вона не могла відповісти. Все було так заплутано, так важко. Вона не могла просто забути. Не могла і пробачити. Але чим більше вона думала, тим більше розуміла: її обман не дозволить нікому бути щасливим, навіть їй самій.

Вона вирішила зробити крок. Написала Максу повідомлення. Коротке, лаконічне:

«Можна зустрітися? Нам треба поговорити.»

Він відповів швидко.

«Ти справді хочеш це?»

І через кілька годин вони вже сиділи один напроти одного в маленькому кафе. Макс виглядав іншою людиною — менш впевнений, менш закритий. Він вже не був тим чоловіком, який колись вимагав відповідей і непохитно йшов до своїх цілей. Тепер він був розбитим, втомленим і відчайдушно шукав вибачення в її очах.

Ліза сиділа мовчки, погляд її був скований, руки тремтіли. Вона дивилася на нього і розуміла, що це не буде легко. І це не буде миттєво. Але їй потрібно було почати з чогось.

— Я так не мала вчинити, Максе, — почала вона тихо. — Я не знаю, як все сталося. Мені було страшно… Я не могла уявити, що ти, можливо, захочеш взяти на себе цю відповідальність, коли твоя родина була проти нас. І я думала, що краще буде, якщо ти не дізнаєшся… що у тебе є син.

Макс дивився на неї, в його очах був біль. Він закинув руку на стілець, намагаючись перебороти внутрішній дискомфорт.

— Я розумію, чому ти так вчинила… але чому не сказала мені? Чому залишила мене в темряві, коли я міг би хоча б спробувати щось змінити? Я не міг бути твоїм партнером, я не міг бути твоїм підтримкою… І зараз я не можу змиритися з тим, що ти тримала мене поза всім цим.

Ліза втерла сльозу, що непомітно котилася по її щоках.

— Я не знала, що робити. Я не могла тобі це сказати, коли ми були так далеко один від одного… коли ти був замкнутий у своїх сімейних обов'язках, в своєму світі. Я не могла ризикувати… навіть якщо я й любила тебе.

Макс важко видихнув, і його погляд м'яко впав на Лізу.

— Я не знав, що робити без тебе… але, напевно, я б намагався, Лізо. Я б намагався бути батьком. Навіть якби це було складно.

Вона мовчала, погляд її був сумний, але вже не так твердий, як до цього. Вони обидва сиділи в тиші, відчуваючи важкість часу, що минув.

— Я хочу це виправити, — сказала Ліза нарешті, підвівши очі. — Хочу, щоб Деніел знав, хто його тато. Хочу, щоб ми разом виховували його. Якщо ти готовий до цього.

Макс дивився на неї довго, зважуючи свої слова, своє рішення. І тільки коли він побачив, як вона чекає на відповідь, він зрозумів, що більше не може йти від неї. Він любив її. І це, мабуть, було найголовнішим.

— Ми будемо це робити разом, Лізо. Але цього разу — я буду поряд. Я не здамся.