Крізь роки пам'яті - Верона Дарк

Після лікарні Ліза довго сиділа біля вікна в орендованій кімнатці. Дощ стукав по шибці, а вона, обхопивши руками живіт, мовчала. Страх не відступав. Усе здавалося непідйомним: майбутнє, гроші, відповідальність. Але того вечора до неї прийшла Маша з двома чашками чаю та рішучістю в очах.

— Послухай, — почала вона, сідаючи поруч. — Я розумію, що це важко. І страшно. Але ти не сама. Якщо ти вирішиш народити — я з тобою. До самого кінця. Я допоможу з усім, чуєш?

— А якщо я не зможу? — прошепотіла Ліза.

— Зможеш. Бо ти вже сильніша, ніж думаєш. І в тебе вже є найважливіше — серце, яке б'ється не тільки за себе.

Ті слова стали точкою опори. З того дня Ліза прийняла своє материнство. Вона залишилась працювати, хоча вагітність була непростою. Її часто нудило, вона легко втомлювалась, іноді ледь трималась на ногах. Але трималась.

Грошей катастрофічно не вистачало. Ліза відкладала кожну копійку. Проте Маша була завжди поруч. Одного дня вона принесла коробки:

— Дивись, що я дістала! Тут ковдрочка, бодіки, пелюшки… І от — дивись, коляска! Майже нова, я взяла у знайомих!

— Маша… — Ліза не стримала сліз. — Я не знаю, як тобі дякувати.

— Не треба. Просто народи цього малюка. І вирости його щасливим. Це буде найкраща подяка.

На сьомому місяці вагітності Ліза пішла на УЗД. Вона лежала на столі, вдивляючись у монітор, коли лікарка посміхнулась:

— Вітаю. У вас буде хлопчик.

— Хлопчик… — прошепотіла вона, стискаючи сльози. Усередині її щось змінилось. Вперше вона відчула, що все буде не дарма. Що цей маленький хлопчик — частинка великої любові, навіть якщо його батько не поруч.

Вона вже уявляла, як триматиме його на руках, як він усміхнеться їй, як вона називатиме його — іменем, яке з’явиться у серці.

Пологи були важкими, але коли Ліза почула перший крик свого сина, її серце розчинилось у сльозах радості. Вона тримала його на руках, такого крихітного, теплого, рідного — і назвала Деніелом. Ім’я з’явилося несподівано, але з першого моменту здавалося єдино правильним.

Маша була поруч у лікарні, тримала її за руку і першою притиснула малюка до себе:

— Привіт, малий. Ти навіть не уявляєш, яка сильна в тебе мама.

Після виписки батьки Маші запропонували Лізі з дитиною переїхати до їхнього маленького будиночка на околиці міста. Це був чарівний дім із дерев’яними віконницями, виноградом на веранді та квітучим садом. Там пахло яблуками, свіжою випічкою і затишком.

Ліза мала окрему кімнату з колискою для Деніела, а над її ліжком Маша повісила першу картину Лізи — ніжний акварельний пейзаж, який та намалювала ще в університеті.

Життя поступово почало ставати світлішим. Деніел ріс спокійним і допитливим хлопчиком. Щоранку він усміхався Лізі, торкався її пальців крихітною ручкою, і вона відчувала: заради нього вона витримає все.

Вона почала знову малювати — спершу для себе, потім на прохання знайомих, а згодом і на замовлення. Картини продавались у невеликій галереї міста. Ліза малювала мам з дітьми, весняні сади, лагідні обійми — усе, що відчувала в серці.

Маша і її батьки стали для неї родиною. Вони допомагали з Деніелом, підтримували морально й фінансово. Мама Маші іноді жартувала:

— Ну от, у нас тепер два сонечка: одне бігає по саду, а інше — творить шедеври в майстерні.

І хоч біль втрати Макса ще іноді давалася взнаки, Ліза більше не була зламана. Вона жила — щиро, сміливо, з любов’ю в серці. А її син був найкращим доказом, що навіть після найтемнішої ночі завжди настає світанок.