Крізь роки пам'яті - Верона Дарк

Коли Деніелу виповнилося чотири місяці, Ліза забрала до себе бабусю з рідного села. Старенька ледве стримувала сльози радості, коли вперше побачила правнука. Вона сіла біля колиски, взяла хлопчика на руки і, м'яко похитуючи, прошепотіла:

— Така копія… немов би я знову бачу твого батька, Лізо…

Ліза лише мовчки кивнула, бо в горлі застряг клубок. Вона ж бачила в кожному русі Деніела — очі Макса, його усмішку, навіть звичку нахиляти голову набік, коли той щось роздивлявся.

Бабуся швидко стала частиною їхнього нового дому. Вона готувала, колисала малюка, а вечорами в’язала теплі речі для Деніела. Її присутність трохи полегшувала біль, що жив у серці Лізи.

Але ночами, коли весь дім засинав, Ліза лишалася наодинці з тишею й думками. Вона сиділа на підвіконні своєї кімнати, загорнувшись у плед, і дивилась на зорі.

І думала про нього.

Про те, як він тримав її руку, як навчив водити, як цілував — обережно, ніжно, з любов’ю. Як обіцяв, що не відпустить. Як клявся, що вона — єдина.

Її губи тремтіли, коли шепотіла в порожнечу:

— Чому ти не боровся за нас?.. Чому не знайшов мене?..

Сльози текли щоками, поки вона приглушено ридала, щоб не розбудити бабусю і сина. Її душа все ще не загоїлася. Вона вчилася жити заново — але рана, яку залишив Макс, кровоточила щоночі.

І тільки тоді, коли маленький Деніел прокидався й простягав до неї ручки, вона знаходила сили усміхнутись. Бо зараз її любов — це він. Її сенс, її життя.

Минув рік. Деніел уже впевнено тримався на ніжках і вимовляв перші слова, а Ліза повернулася на роботу в готель. Бабуся охоче залишалася з правнуком, розповідала йому казки й вчила гратися з дерев’яними іграшками, які зробив дідусь Маші.

Готель був знайомим і водночас іншим. Ліза ніби повернулася сильнішою, дорослішою. Вона виконувала свою роботу зосереджено, ввічливо, але часто — відсторонено, немов її думки завжди були десь далеко.

Це не залишилось непоміченим для господаря готелю — Мурата. Він був років на десять старший за Лізу, високий, стриманий, з глибоким поглядом і тихим голосом. Мусульманин за вірою, але з добрим серцем і розумінням.

Він довго спостерігав за Лізою. Його приваблювала не лише її зовнішність, а те, як вона трималася — ніжна, але рішуча. Як говорила з людьми, як іноді усміхалася зовсім по-дитячому, коли комусь допомагала.

Якось, наприкінці робочого дня, він підійшов до неї, тримаючи в руках дві чашки кави:

— Ви втомлена. Можна я запропоную вам п’ять хвилин відпочинку?

— Дякую… — Ліза трохи розгубилася, але взяла чашку. — Я дійсно втомлена.

Вони сиділи в холі, де вже нікого не було, пили каву, і Мурат несподівано сказав:

— Ви… дуже сильна жінка. Я бачу це. І дуже гарна.

Ліза подивилася на нього з подивом.

— Я давно хотів вам сказати… — він на мить зупинився. — Мені подобаєтесь ви. Не просто як працівниця. Як жінка. Як мати, як людина.

Ліза не знала, що відповісти. Вперше з часу втечі вона почула в свою адресу подібні слова. Її серце завмерло. Але й забилось тривожно. Бо там, глибоко, ще жило ім’я Макса.

Мурат не тиснув. Лише додав:

— Я не прошу вас нічого вирішувати зараз. Просто хотів бути чесним.