Крізь роки пам'яті - Верона Дарк

Ліза стояла за стійкою рецепції, намагаючись зосередитися на бронюваннях, коли почула знайомий голос бабусі:

— Лізо, пробач, він так просив побачити тебе…

Ліза різко обернулась — біля дверей стояла бабуся з Деніелом, який уже підстрибував на місці з іграшковою машинкою в руках.

— Негайно в комірчину! — прошепотіла Ліза, схопивши бабусю за лікоть. — Макс ще в готелі. Якщо він вас побачить — усе… — її серце калатало.

Бабуся мовчки кивнула й попрямувала з онуком до службового проходу. Але саме в той момент, коли вони вже заходили всередину, Деніел вирвався з рук бабусі:

— Я хочу до мами! — голосно вигукнув хлопчик і кинувся назад у хол, посміхаючись.

— Деніеле! — в паніці закричала бабуся, але було пізно.

З протилежного боку холу виходив Макс. Він зупинився, побачивши хлопчика. Малий, темноволосий, з карими очима, у яких було щось до болю знайоме.

— Привіт, дядю, — сказав Деніел з усмішкою. — А ти хто?

Макс опустився на одне коліно, не зводячи з нього очей. Дихання перехопило. Серце стислося в грудях.

— А ти хто, маленький?

— Я Деніел. Мені п’ять. А ще я вмію малювати і будувати з лєґо!

Макс усміхнувся крізь тремтіння в губах, провів рукою по волоссю хлопчика… такому ж м’якому, як у нього колись. Його очі були його. Його посмішка. Його рухи.

— А хто твій тато? — тихо запитав він.

— Мама каже, що тато дуже далеко, — хлопчик знизав плечима. — Але бабуся каже, що він дуже добрий і колись прийде. Ти не бачив мого тата?

І в цю мить Макс зрозумів. Це був він. Його син. Його кров. Його дитина.

У Лізи в руках впала чашка. Макс різко підняв голову — їхні погляди зустрілись. У її очах стояв жах і сльози.

— Лізо… — його голос був глухим. — Це мій син?

— Він не твій, Максе, — різко сказала Ліза, відвівши очі. — У мене є чоловік. Ми живемо разом уже кілька років. Це його дитина.

Слова були мов крижана вода. Макс завмер. У грудях все обірвалося.

— Не бреши мені, — прошепотів. — Ти можеш сказати що завгодно, але я бачу себе в ньому. Очі, хода, міміка… навіть посмішка — моя.

— Це співпадіння. Відпусти нас, — ледь чутно відповіла вона.

Макс нічого не сказав. Лише стиснув зуби й вийшов.

Наступного дня, коли бабуся з Деніелом гуляли у дворі, Макс підійшов до малого,бабуся не заперечувала.

— Хочеш морозиво? — усміхнувся.

— Так!

Макс простягнув йому серветку, обережно доторкнувся до кутика рота після морозива — саме так і зібрав зразок ДНК. Увечері він відправив його на тест. І чекав.

Три дні. Найдовші в його житті.

Результати прийшли зранку.

99,99% — Батьківство підтверджено.

Макс тримав папір тремтячими руками. Очі затуманились. Це був його син. Його кров. Його маленький Деніел.

Він увірвався до Лізи в службове приміщення. Кинув на стіл конверт.

— Ти брехала! Ти… позбавила мене п’яти років з моїм сином! — голос Макса тремтів від злості.

— Я хотіла захистити його! — вигукнула вона у відповідь, підвищивши голос. — Я боялася, що твої батьки заберуть його, як погрозили зробити зі мною! Я була одна, Максе!

— І ти вирішила, що краще втекти й позбавити мене батьківства?! — він ледь стримував себе. — Я шукав тебе, я страждав, я кохав тебе! І досі кохаю… а ти зробила мене чужим для власної дитини!

Очі Лізи повнилися сльозами.

— Пробач… Я просто не знала, як інакше… Я щодня караю себе за це…

Макс важко дихав. У його очах — розпач, злість, любов, зрада й нескінченний біль.

— Я тебе кохаю, Лізо. Але це… так просто не пробачити.