Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Та часом пролаза єфрейтор добирається й до цих місць і намацує горілку. Тоді лишається один останній засіб: контрабандист мовчки й нишком від конвойного суне в руки єфрейторові затаєну в руці монетку. Трапляється, що після такого маневру він проходить в острог щасливо і проносить горілку. Та іноді маневр не вдається, і тоді доводиться, платитися своїм останнім капіталом, тобто спиною. Доповідають майорові, капітал січуть, і січуть боляче, горілку відбирають у казну, і контрабандист приймає, все на себе, не виказуючи антрепренера, але, завважмо,, не тому, щоб гидував доносом, а єдино тому,

що* донос йому невигідний: його все-таки висікли б; уся вгіха була б та, що їх висікли б обох. Але антрепренер йому ще потрібен, хоча, за звичаєм та й за попереднім договором, контрабандист за висічену спину не дістає від антрепренера ні шеляга. Що ж до доносів взагалі, то вони звичайно процвітають. В острозі донощик не зазнає найменшої зневаги; обурення на нього навіть немислиме. Його не цураються, з ним приятелюють; отже, коли б ви стали в острозі доводити всю гидотність донору, то вас би зовсім не зрозуміли. Отой арештант із дворян, розбещений і підлий, що з ним я урвав усі відносини, приятелював з майорським денщиком Федькою і був у нього за шпика, а той переказував усе почуте від нього про арештантів майорові. У нас усі це знали, і нікому ніколи й на думку навіть не спало покарати або хоч зробити докір негідникові.

Та я відхилився вбік. Буває, звісно, що горілку проносять і щасливо; тоді антрепренер приймає принесені кишки, заплативши за них гроші, й починає розраховувати. За розрахунком виходить, що товар уже коштує йому дуже дорого; то для більших баришів він переливає його ще раз, розводячи знову водою мало не навпіл, і, цілком приготувавшись у такий спосіб, жде покупця. Першого ж свята, а часом і в будень, покупець з'являється: це арештант, який працював кілька місяців, мов віл на корді, і збив копійчину, щоб пропити все в заздалегідь визначений для того день. Цей день, ще задовго до того, як він настав, ввижався сердешному трудівникові і вві сні, і в щасливих мріях за роботою та чарівністю своєю підтримував дух його на нудному шляху острожного життя. І ось, врешті, зоря ясного дня з'являється на сході; гроші зібрано, не відібрано, не вкрадено, і він несе їх шинкареві. Той спершу подає йому горілку по змозі чисту, тобто всього тільки двічі розведену; але в міру надливання з пляшки все надпите негайно надолужується водою. За чашку горілки платиться вп'ятеро, вшестеро більше, ніж у шинку. Можна уявити собі, скільки треба випити таких чашок і скільки заплатити за них грошей, щоб напитися! Та через те, що арештант відзвичаївся пити, й через те, що перед тим не вживав горілки, він хмеліє досить швидко і п'є звичайно аж доти, доки не проп'є всіх своїх грошей. Тоді йдуть у хід усі обновки: шинкар водночас і лихвар. Спершу приносять до нього новозаве-дені партикулярні речі, потім доходить і до старого мотлоху, а нарешті, й до казенних речей. Пропивши все, до

останньої ганчірки, п'яниця лягає спати, а другого дня, прокинувшись з неминучою тріскотнявою в голові, марно просить у шинкаря бодай ковток горілки на похмілля. Журно переносить він знегоду і[ того ж дня береться знову до роботи та й працює знову кілька місяців, не розгинаючи шиї, мрійно згадуючи про щасливі гульбощі, що безповоротно пішли у віки, і поволеньки починаючи набиратися духу й дожидати нових таких же гульбощів, які ще далеко, але які все ж прийдуть колись своєю чергою.

Що ж до шинкаря, то, наторгувавши, врешті, величезну суму, кілька десятків карбованців, він востаннє заготовляє горілку і вже не розводить її водою, бо призначає її для себе; годі торгувати; час і самому посвяткувати! Починається гульня, пиття, їда, музика. Кошти великі; задобрюється навіть і ближче, нижче острожне начальство. Гульня іноді триває по кілька днів. Заготовлена горілка, зрозуміло, незабаром випивається; тоді гуляка йде до інших шинкарів, які вже чекають на нього, і п'є доти, поки не проп'є всього до копійки. Хоч як оберігають арештанти гуляку, та він часом потрапляє на очі вищому начальству, майорові або караульному офіцерові. Його беруть до кордегардії, забирають його капітали, якщо знайдуть їх на ньому, і, нарешті, січуть. Стріпнувшись, він приходить назад в острог і за кілька днів знову береться до шинкарювання. Деякі з гуляк, звісно багатенькі, мріють і про прекрасну стать. За великі гроші вони іноді потай пробираються, замість роботи, кудись із фортеці на форштадт, в супроводі підкупленого конвойного. Там, в якомусь відлюдному будиночку десь по сам край міста, влаштовується бенкет на всю губу і вгачуються справді великі суми. За гроші й арештантом не гребують; а конвойного підбирають якось заздалегідь, із знанням справи. Звичайно такі конвойні самі — майбутні кандидати в острог. А втім, за гроші все можна зробити, і такі мандри мало не завсіди лишаються не викриті. Слід додати, що й трапляються вони дуже рідко: на це треба багато грошей, і аматори прекрасної статі удаються до інших засобів, цілком безпечних.

Ще з перших днів мого острожного життя один молодий арештант, надзвичайно гарненький хлопчик, мене особливо зацікавив. Звали його Сироткін. Був він багато чим досить загадкова істота. Передусім мене вразило його прекрасне обличчя; йому було не більше двадцяти, трьох років. Перебував він в особливому відділенні,

тобто в безстроковому, отже, вважався одним з найважливіших військових злочинців. Тихий і лагідний, він розмовляв мало, рідко сміявся. Очі в нього були голубі, риси правильні, личко чистеньке, ніжне, волосся русяве. Навіть напівголена голова мало його спотворювала: такни він був гарненький хлопчик. Ремесла він не мав жодного, проте проші добував хоч потроху, але часто. Був він помітно ледачий, ходив неохайний. Хіба хто інший вбере його гарно, часом навіть у червону сорочку, і Сироткін, видимо, радий з обновки: ходить по казармах, себе показує. Він не пив, у карти не грав, майже ні з ким не сварився. Ходить, бувало, за казармами — руки в кишенях, смирний, задуманий. Про що він міг думати, важко було й уявити собі. Гукнеш його іноді, з цікавості, спитаєш про що-небудь, він зараз же відповість і навіть якось шанобливо, не по-арештантському, але завсіди коротко, небалакуче; дивиться ж на вас, як десятирічна дитина. Заведуться в нього гроші,— він не купить собі чогось потрібного, не віддасть куртки полагодити, не заведе чобіт нових, а купить калачика, пряничка й з'їсть,— наче йому всього якихось сім літ. "Ех ти, Сироткін,— кажуть, бувало, йому арештанти,— сирота ти казанська, святий та божий!" У неробочий час він звичайно блукає по чужих казармах; майже всі щось своє роблять, самому йому робити нічого. Скажуть йому щось, майже завсіди глузливе (з нього та його товаришів таки часто глузували),— він, слова не мовивши, повернеться і йде до іншої казарми; а іноді, як уже дуже поглузують з нього, почервоніє. Часто я думав: за віщо ця смирна, простодушна істота опинилася в острозі? Якось я лежав у лікарні, в арештантській палаті. Сироткін теж був хворий і лежав біля мене; одного разу надвечір ми з ним розговорилися; він зненацька захопився і, до слова прийшло-ся, розповів мені, як його віддавали в солдати, як, проводжаючи його, плакала над ним його мати і як важко було йому в рекрутах. Він додав, що ніяк не міг витерпіти рекрутського життя: бо там усі були такі сердиті, суворі, а командири майже завсіди були з нього невдоволень..

— Як же скінчилося? — спитав я.— За віщо ж ти сюди потрапив? Та ще в особливе відділення... Ой ти, Сироткін, Сироткін!

— Та я, Олександре Петровичу, всього рік пробув у батальйоні; а сюди прийшов за те, що Григорія Петровича, мого ротного командира, вбив.

— Чув я це, Сироткін, та не вірю. Ну, кого ти міг убити?

— Так вийшло, Олександре Петровичу. Дуже вже мені важко стало. і

— Та як же ж інші рекрути живуть? Звичайно, важко спочатку, а потім звикають, і, дивишся, виходить славний солдат. Тебе, мабуть, мати розпестила; пряничками та молочком до вісімнадцяти років годувала.

— Матуся мене, правда, дуже любила. Коли я в некрути пішов, вона після мене злягла та, чути, й не вставала... Дуже вже мені гірко наостанку в некрутстві стало. Командир незлюбив, за все карає,— а й за що? Я всім корюся, живу як слід; горілки не п'ю, нічого собі не позичаю; а це вже погане діло, Олександре Петровичу, коли людина щось позичає. Всі кругом такі жорстокосерді,— сплакнути нема де. Підеш, бувало, куди за ріг та там і поплачеш. От і стою я одного разу в караулі. Вже ніч; поставили мене на варті, на абвахті, біля сішок. Вітер; осінь була, а темінь така, що хоч в око стрель. І так тоскно, тоскно мені стало! Взяв я рушницю до ноги, штик відімкнув, поклав поруч; скинув правий чобіт, дуло наставив собі в груди, наліг на нього і великим пальцем ноги спустив курок. Дивлюсь — осічка! Я оглянув рушницю, прочистив запал, пороху нового підсипав, кремінець оббив і знов до грудей приставив. І що ж? Порох спалахнув, а пострілу знову нема! Що ж це, думаю? Узяв я взув чобіт, штик примкнув, мовчу й ходжу собі. Отут я й поклав це діло зробити: хоч куди хоч, тільки геть з некрутства! За півгодини їде командир; головним рундом правив. Просто на мене: "Хіба так стоять у караулі?" Я взяв рушницю на руку та й загнав у нього штик по саме дуло. Чотири тисячі пройшов, та й сюди, в особливе відділення...

Він не брехав. Та й за що ж його прислали б в особливе відділення? Звичайні злочини караються багато легше. Втім, сам Сироткін тільки й був з-поміж усіх своїх товаришів такий вродливий. Що ж до інших, подібних до нього, яких було в нас усіх чоловік до п'ятнадцяти, то навіть чудно було дивитися на них; тільки двоє-троє облич були ще непогані; інші ж усі такі клаповухі, бридкі, нечупари; деякі навіть сиві. Якщо дозволять обставини, я колись скажу про всю цю купку докладніше. А Сироткін часто приятелював з Газіним, отим самим, з приводу якого я почав цей розділ, згадавши, що-він п'яний

вдерся до кухні й що це сплутало мої первісні уявлення про острожне життя.

Цей Газін був жахлива істота. Він справляв на всіх страшне, тяжке враження.