Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Він був такий не подібний до інших арештантів: щось таке спокійне й тихе було в його погляді, що, пам'ятаю, я з якоюсь особливою приємністю дивився на його ясні, світлі очі, оточені дрібними променястими зморщечками. Часто розмовляв я з ним і рідко зустрічав таку добру, благодушну істоту в моєму житті. Прислали його за надзвичайно важливий злочин. Між стародубівськими старообрядцями стали з'являтись навернуті до православ'я. Уряд дуже заохочував їх і вживав усіх зусиль до дальшого навернення й інших незгодних. Старий разом з іншими фанатиками вирішив "стояти за віру", як він висловлювався. Почали будувати єдиновірську церкву, а вони спалили її. Як одного з призвідників, діда заслали на каторжну роботу. Був він заможний, міщанин-торговець; дома покинув дружину, дітей; але з твердістю пішов на заслання, бо в засліпленні своєму вважав його "мукою за віру". Проживши з ним якийсь час, ви мимохіть запитали б себе: як могла ця смиренна, лагідна, мов дитя, людина бути бунтівником? Я кілька разів заходив із ним

у розмову "про віру". Він не поступався нічим із своїх переконань; але ніколи жодної злості, жодної ненащисті не було в його запереченнях. А тим часом він зруйнував церкву і не відмагався цього. Здавалось, що, за своїми переконаннями, він мусив би свій вчинок і прийняті за нього "муки" вважати за славне діло. Та хоч як я в нього вдивлявся, хоч як вивчав його, ніколи й найменшої ознаки пихи або гордощів не помічав я в ньому. Були у нас в острозі й інші старообрядці, здебільшого сибіряки. £о були люди дуже розвинені, хитрі мужики, надзвичайні начотчики і буквоїди і по-своєму сильні діалектики; люди гордовиті, зарозумілі, лукаві й нетерпимі надзвичайно. Зовсім інша людина був дід. Начотчик, може, більший за них, він ухилявся від суперечок. Вдачі був дуже товариської. Він був веселий, часто сміявся — не тим грубим, цинічним сміхом, яким сміялися каторжні, а ясним, тихим сміхом: в ньому було багато дитячої простодушності, і він якось особливо личив сивині. Можливо, я помиляюсь, зле мені здається, що зо сміху можна пізнати людину, і якщо вам з першої зустрічі приємний сміх когось із зовсім не знайомих людей, то сміливо кажіть, що це людина гарна. В цілому острозі дід здобув загальну повагу і нітрохи нею не пишався. Арештанти називали його дідусем і ніколи його не кривдили. Я почасти зрозумів, який міг він мати вплив на своїх одновірців. Але попри видиму твердість, з якою він переживав свою каторгу, в ньому крилась глибока, невиліковна журба, яку він намагався приховувати від усіх. Я жив із ним в одній казармі. Якось уночі, годині о третій, я прокинувся і почув тихий, стриманий плач. Дід сидів на печі (тій самій, на якій перше від нього ночами молився арештант, що зачитався й що хотів убити майора) і молився з своєї рукописної книги. Він плакав, і я чув, як він казав часом: "Господи, не покинь мене! Господи, укріпи мене! Діточки мої маленькі, діточки мої милі, ніколи вже нам не побачитися!" Не можу розказати, як мені стало сумно. Ось оцьому дідові помалу-малу майже всі арештанти почали віддавати свої гроші на схов. На каторзі трохи не всі були злодії, проте раптом усі чомусь упевнились, що дід ніяк не може вкрасти. Знали, що він кудись ховав доручені йому гроші, але то було таке потаємне місце, що ніхто не міг їх знайти. Згодом мені та декому з поляків він відкрив свою таємницю. В одній із паль був сучок, видимо твердо зрощений із деревом. Але він виймався, і в дереві виявилась велика заглибина. Отуди дідусь і хо-

бав гроші, а потім знову закладав сучок, і ніхто ніколи не міг нічого знайти. ,

Та я відхилився від оповіді. у. спинився на тому: чому в кишені в арештанта не залежувалися гроші. Крім труднощів уберегти їх, була ві острозі така нудьга, а арештант, з натури своєї, так жадає волі, й істота він, через соціальне своє становище, така легковажна й.безладна, що його, природно, тягне раптом "розійтися на всі", загуляти на весь капітал, з галасом і музикою, так, щоб забути, хоч на хвилину, нудьгу свою. Аж чудно було бачити, як хтось із них працює, не розгинаючи шиї, часом по кілька місяців, єдино для того, щоб одного дня прогайнувати весь заробіток, геть увесь, а тоді знову, до нової гульні, кілька місяців кряжити над роботою. Багато хто з них любив заводити собі обновки, і неодмінно партикулярні: які-небудь неформені, чорні штани, під-дьовки, сибірки. Дуже поширені були також ситцеві сорочки та пояси з мідними бляхами. Чепурно вбиралися в. свята, і вичепурений неодмінно, бувало, пройде по всіх казармах показати себе всьому світові. Вдоволення такого ферта доходило до дитинності; та й багато в чому арештанти були цілковиті діти. Правда, всі ці гарні речі якось раптом зникали від хазяїна, іноді того ж таки вечора їх застановляли й спускали за безцінь. Втім, гульня розгорталася . повільно. Пристосовували її звичайно або до святкових днів, або до днів того, хто гуляв. Ареш-тант-іменинник, підвівшись уранці, ставив перед образом свічку й молився, тоді добре вбирався і замовляв собі обід. Купували м'ясо, рибу, робили сибірські пельмені; він наїдався як віл, майже завсіди сам, рідко запрошуючи товаришів поділити його трапезу. Далі з'являлась і горілка; іменинник напивався як чіп і неодмінно ходив по казармах, похитуючись і спотикаючись, намагаючись показати всім, що він п'яний, що він "гуляє", і тим заслужити загальну пошану. Всюди в російському народі почувається до п'яного певна симпатія; а в острозі до того, хто загуляв, ставилися навіть з повагою. В острожній гульбі був своєрідний аристократизм. Розвеселившись, арештант неодмінно наймав музику. Був ув острозі один полячок із втікачів-солдатів, дуже паскудненький, але він грав на скрипці і мав при собі інструмент — усе своє добро. Ремесла він не знав ніякого і тим тільки й промишляв, що наймався до тих, хто гуляв, грати веселі танці. Обов'язком його було невідхідно простувати за своїм п'яним хазяїном із казарми в казарму й цигикати

на скрипці щосили. Часто на обличчі його виникала нудьга, туга. Але сердите: "Грай, гроші взяв!" — примушувало його знову цигикати й цигикати. Арештант, починаючи гуляти, міг бути твердо певен, що коли вже він дуже переп'ється, то його неодмінно доглянуть, вчасно покладуть спати і завсіди кудись сховають при появі начальства, і все це цілком безкорисливо. З свого боку, унтер-офіцер та інваліди, що жили для порядку в острозі, могли бути теж цілком спокійні: п'яний не міг зняти ніякого розгардіяшу. За ним наглядала вся казарма, і якби він загаласував, забунтував — його зараз би приборкали, навіть просто зв'язали б. А тому нижче острожне начальство дивилося на пиятику крізь пальці та й не хотіло її помічати. Воно дуже добре знало, що коли не дозволить горілки, то буде й гірше. Але де ж добували горілку?

Горілку купували в острозі ж таки у так званих шинкарів, їх було кілька чоловік, і торгівлю свою вони провадили безупинно й успішно, хоча тих, що п'ють та "гуляють", було взагалі небагато, бо на гульбу треба було грошей, а гроші арештантські добувати було важко. Торгівля починалася, провадилася й розвивалася досить оригінально. Певний арештант, скажімо, не має ремесла й не бажає працювати (такі бували), але хоче мати гроші, і до того він людина нетерпляча, хоче хутко нажитися. В нього є трохи грошей на початок, і він вирішує торгувати горілкою: справа смілива, пов'язана з великим ризиком. Можна було за неї відпокутувати спиною і разом позбутися товару й капіталу. Та шинкар на те зважується. Грошей у нього спочатку небагато, отже, за першим разом він сам проносить до острогу горілку і, звичайно, вигідно її збуває. Він повторює спробу вдруге, втретє, і якщо не піймається начальству, то швидко розторговується і аж тоді тільки засновує справжню торгівлю на широких засадах: робиться антрепренером, капіталістом, тримає агентів і помічників, ризикує куди менше, а наживається дедалі більше. Ризикують за нього помічники.

В острозі завсіди буває багато людей, які промоталися, програлися, прогуляли все до копійки, людей без ремесла, жалюгідних і обідраних, але обдарованих до певної міри сміливістю й рішучістю. У таких людей лишається цілою, як їхній капітал, сама тільки спина; вона може ще до чогось придатися, і от гуляка, промотавшись, і наважується пустити в оборот цей останній капітал. Він іде до антрепренера й наймається до нього про-

косити в острог горілку; в багатого шинкаря таких наймитів кілька. Десь поза острогом існує така людина — з солдатів, з міщан, часом навіть дівка,— котра на антрепренерові гроші й за певну премію, порівняно чималеньку, купує в шинку горілку йі ховає її десь у потайному місці, куди арештанти приходять на роботу. Мало не завсіди постачальник насамперед випробовує, чи добра горілка, і відпите — безжально надолужує водою: хочеш бери, хочеш не бери, а арештантові й не можна бути надто розбірливим: і те гаразд, що ще не зовсім пропали його гроші і доставлена горілка, хоч яка там є, та все ж горілка. До цього-от постачальника й приходять з бичачими кишками пронощики, що їх наперед вказує йому острожний шинкар. Кишки ті спершу промивають, тоді наливають водою і таким чином зберігають їх вологими й розтяжними, які вони є спочатку, щоб згодом вони були здатні прийняти горілку. Наливши кишки горілкою, арештант обв'язує їх круг себе, по змозі в найпотайніших місцях свого тіла. Зрозуміло, при цьому виявляється вся спритність, вся злодійська хитрість контрабандиста. Його честь певною мірою зачеплена; йому треба обдурити і конвойних, і караульних. Він їх дурить: у добрячого злодія конвойний, часом який-небудь рекрутик, завсіди проґавить. Конвойного, звісно, наперед вивчають; береться також до уваги час, місце роботи. Арештант, скажімо, пічник, полізе на піч: хто побачить, що він там діє? Не лізти ж за ним і конвойному. Підходячи до острогу, арештант бере в руки монетку — п'ятнадцять або двадцять копійок сріблом, про всяк випадок, і чекає під брамою єфрейтора. Кожного арештанта, що повертається з роботи, караульний єфрейтор оглядає кругом і обмацує, а тоді вже відмикає йому двері острогу. Пронощик горілки звичайно плекає надію, що пости даються надто докладно обмацувати його в деяких місцях.