Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Був ув острозі один арештант. Він жив у нас уже кілька років і визначався своєю лагідною поведінкою. Помічали також, що він майже ні з ким ніколи не розмовляв. Його так і вважали за якогось юродивого. Він був письменний і цілий останній рік усе читав біблію, читав і вдень і вночі. Коли всі засинали, він підводився опівночі, запалював воскову церковну свічку, вилазив на піч, розгортав книгу й читав до ранку. Одного дня він пішов і заявив унтер-офіцерові, що не хоче йти на роботу. Доповіли майорові, той скипів і прискакав негайно сам. Арештант кинувся на нього з приготованою заздалегідь цеглиною, але промахнувся. Його схопили, судили й покарали. Все подіялося дуже швидко. За три дні він помер у лікарні. Вмираючи, він казав, що не мав ні на кого зла, а тільки хотів постраждати. Він, проте, не належав до жодної розкольницької секти. В острозі згадували про нього з повагою.

Нарешті мене перекували.': Тим часом до майстерні прийшли одна по одній кілька калачниць. Деякі були зовсім маленькі дівчатка. До дійшлого віку вони ходили звичайно з калачами; матері пекли, а вони продавали. Дійшовши віку, вони й далі ходили, але вже без калачів; так майже завсіди велося. Були й не дівчатка. Калач коштував шага, і арештанти майже всі їх розкуповували.

Я помітив одного арештанта, столяра, вже сивенького, але рум'яного, що з усмішкою загравав з калачницями. Перед їх приходом він щойно намотав на шию червоненьку кумачеву хусточку. Одна товста й зовсім ряба молодичка поставила на його верстат свій лоток. Між ними зайшла розмова.

— Чого ж ви вчора не приходили туди? — заговорив арештант з самовдоволеною усмішечкою.

— Оце! Я прийшла, а вас лизень злизав,— відповіла жвава молодичка.

— Нас викликали, а то б ми неодмінно були при місці... А до мене позавчора всі ваші приходили.

— Хто та хто?

— Мар'яшка приходила, Хаврошка приходила, Че-кунда приходила, Двогрошева приходила...

— Це що ж? — спитав я Якима Якимовича.— Невже?

— Буває,— відповів він, скромно спустивши очі, бо був людина надзвичайно цнотлива.

Звісно, це бувало, тільки дуже рідко й з величезними труднощами. Взагалі було більше охочих, скажімо, хоч випити, аніж на таку справу, попри весь природний тягар вимушеного життя. До жінок важко було добутися. Треба було вибирати час, місце, умовлятися, призначати побачення, шукати самотини, що було особливо важко, схиляти конвойних, а це було ще важче, і взагалі витрачати прірву грошей, відносно кажучи. Та все ж згодом мені вдавалося часом бувати свідком і любовних сцен. Одного разу, пам'ятаю, влітку були ми втрьох у якомусь сараї на березі Іртиша і протоплювали якусь обпалювальну грубку; конвойні були добрі. Нарешті з'явилися дві "суфлери", як звуть їх арештанти.

— Ну, чого так засиділись? Либонь, у Звіркових? — зустрів їх арештант, що до нього вони прийшли й що давно вже їх ждав.

— Я засиділась? Та ондечки сорока на кілку довше посиділа, ніж я в них,— весело відповіла дівиця. ; '

Це була найбрудніша в світі дівиця. Вона ото й звалася Чекунда. З нею разом прийшла Двогрошева. Ця вже була поза всяким описом.

— І з вами давно не бачились,— казав зальотник, звертаючись до Двогрошевої,— що це ви наче схудли?

— А можливо. Перше я куди товста була, а тепер — от наче голку проковтнула.

— Все по солдатиках?

— Ні, це вже вам про нас лихі люди наклепали; а втім, що ж? Хоч без реберця ходити, та солдатика любити!

— А ви їх киньте, а нас любіть; у нас гроші є... На довершення картини уявіть собі цього зальотника

голеного, в кайданах, смугастого й під конвоєм.

Я попрощався з Якимом Якимовичем і, довідавшись, що мені можна повернутися до острогу, узяв конвойного й пішов додому. Люди вже сходилися. Найперші повертаються з роботи ті, що працюють на загад. Єдиний засіб примусити арештанта працювати старанно, це — дати йому загад. Часом загади дають величезні, і все ж їх кінчають удвічі швидше, ніж коли б примусили працювати аж до обіднього барабана. Скінчивши загад, арештант безборонно йшов додому, і вже ніхто його не спиняв.

Обідають не разом, а як доведеться, хто раніше прийшов; та й кухня не вмістила б усіх разом. Я покуштував щів, та з незвички не міг їх їсти й запарив собі чаю. Ми посідали кінець столу. Зо мною був один товариш, так само, як і я, з дворян.

Арештанти приходили й відходили. А втім, було просторо, ще не всі зібралися. Купка чоловік з п'яти сіла окремо за великим столом. Кашовар насипав їм у дві миски щів і поставив на стіл цілу череп'яну миску із смаженою рибою. Вони щось святкували й їли своє. На нас вони подивилися скоса. Увійшов один поляк і сів поруч з нами.

— Дома не був, а все знаю! — голосно закричав один високий арештант, входячи до кухні й сягнувши зором по всіх присутніх.

Він був років п'ятдесяти, мускулястий і сухорлявий. В обличчі його було щось лукаве й разом веселе. Особливо визначалася його товста, спідня, відвисла губа; вона надавала його обличчю чогось надзвичайно комічного.

— Ну, здоровенькі були! Чого ж не здоровкаєтесь?

Нашим курським!—додав він, сідаючи поряд тих, що їли свою страву.— Хліб та сіль! Стрічайте гостя.

— Та ми, брат, не курські, і

— Чи тамбовським? :•

— Та й не тамбовські. З |Нас, брат, нема тобі чого взяти. Ти йди до багатого мужика, там проси.

— В пузі, бачте, хлопці, сьогодні в мене Іван-Таскун та Мар'я-Гикавівна; а де він, багатий мужик, живе?

— Та он Газін багатий мужик; до нього й іди.

— Гуляє, хлопці, сьогодні Газін, запив; весь гаман пропиває.

— Карбованців двадцять є,— зауважив інший.— Вигідно, хлопці, шинкарем бути.

— Що ж, не приймете гостя? Ну, то посьорбаємо й казенного.

— Та ти йди проси чаю. Он пани п'ють.

— Які пани, тут нема панів; такі ж, як і ми тепер,— похмуро мовив один арештант, що сидів у кутку. Досі він не сказав ні слова.

— Напився б чаю, та просити совісно: ми з анбі-цією,— зауважив арештант з товстою губою, добродушно дивлячись на нас.

— Якщо хочете, а вам дам,— сказав я, запрошуючи арештанта.— Хочете?

— Чи хочу? Та як же не хотіти! — Він підійшов до столу.

— Ач, дома лаптем щі хлептав, а тут чай узнав; панського питва схотілося,— промовив похмурий арештант.

— А хіба тут ніхто не п'є чаю? — спитав я його, але він не удостоїв мене відповіді.

— Ось і калачі несуть. Вшануйте вже й калачиком. Внесли калачі. Молодий арештант ніс цілу в'язку й

розпродував її по острогу. Калачниця віддавала йому десятий калач; на цей калач він і розраховував.

— Калачі, калачі! — кричав він, увіходячи до кухні.— Московські, гарячі! Сам би їв, та грошей треба. Ну, хлопці, останній калач лишився: в кого мати була?

Це звернення до материнської любові розсмішило всіх, і в нього взяли кілька калачів.

— А що, хлопці,— промовив він,— адже Газін сьогодні догуляється до гріха! їй-богу! Коли гуляти надумав. Гляди, ще восьмиокий приїде.

— Сховають. А що, дуже п'яний?

— Куди! Лихий, чіпляється.

— Ну то догуляється до кулаків...

— Про кого то вони? — спитав я поляка, що сидів поруч мене.

— Це Газін, арештант. Він шинкує тут горілкою. Як нашинкує грошей, то зараз їх пропиває. Він жорстокий і лихий; тверезий, проте, смирний; а як нап'ється, то весь навиворіт: на людей з ножем кидається. Тут уже його приборкують.

— Як же приборкують?

— На нього накидаються чоловік із десять арештантів і починають страшенно бити, аж доки він не знепритомніє, тобто б'ють мало не до смерті. Тоді кладуть його на нари й накривають кожухом.

— Та вони ж можуть його вбити?

— Іншого б убили, але його ні. Він страшенно дужий, дужчий тут за всіх в острозі і найміцніший тілом. Другого ж ранку встає цілком здоровий.

— Скажіть, будь ласка,— розпитував я далі поляка,— адже вони он теж їдять своє, а я п'ю чай. Тим часом вони дивляться, неначе заздрять за цей чай. Що це значить?

— Це не за чай,— відповів поляк.— Вони лютують на вас за те, що ви дворянин і до них не подібні. Багато хто з них хотів би до вас присікатися. їм би дуже хотілося вас образити, принизити. Ви ще багато побачите тут неприємностей. Тут страшенно важко для всіх нас. Нам з усякого боку найважче за всіх. Треба багато байдужності, щоб до цього звикнути. Ви ще не раз натрапите на неприємності й лайку за чай і за окрему їжу, дарма що тут дуже багато таких, які частенько їдять своє, а декотрі п'ють чай завсіди. їм можна, а вам зась.

Сказавши це, він підвівся й пішов з-за столу. За кілька хвилин і слова його справдилися...

III. ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ

Тільки-но пішов М—цький (той поляк, що розмовляв зо мною), як до кухні вдерся зовсім п'яний Газін.

П'яний арештант, серед білого дня, в будень, коли всі повинні були виходити на роботу, при суворому начальнику, що от-от міг приїхати до острогу, при унтер-офіцері, котрий завідував каторжниками і перебував ув острозі невихідно, при караульних, при інвалідах — одно слово, при всьому цьому суворому порядку цілком сплутував

усі уявлення про арештантське життя-буття, що зароджувалися в мені. І довгенько довелося мені прожити в острозі, перше ніж я з'ясував собі всі подібні факти, такі загадкові для мене в перші дні імоєї каторги.

Я казав уже, що в арештантів завсіди була власна робота та що ця робота—природна потреба каторжного життя; що, крім цієї потреби, арештант пристрасно любить гроші й цінує їх понад усе, майже нарівні з волею, і що він уже втішений, якщо вони бряжчать у нього в кишені. Навпаки, він сумний, зажурений, турботний і занепадає духом, якщо їх нема, і тоді він готовий і на злодійство, і на що попало, аби тільки їх здобути. Та дарма що в острозі гроші були такою дорогоцінністю, вони ніколи не залежувались у щасливця, який їх мав. Насамперед, важко було їх зберегти, щоб не вкрали або не відібрали. Якщо майор знаходив їх під час раптових обшуків, то зараз же відбирав. Може, він вживав їх на поліпшення арештантської їжі; принаймні їх приносили до нього. Та найчастіш за все їх крали: ні на кого не можна було покластися. Згодом у нас винайшли спосіб зберігати гроші в цілковитій безпеці. їх віддавали на схов дідові-старовірові, що прийшов до нас із стародубівських слобід, колишніх вєтківців... Але не можу втерпіти, щоб не сказати про нього кілька слів, хоч і відхиляюсь від оповіді.

Це був дідок років шістдесяти, маленький, сивенький. Він гостро вразив мене з першого погляду.